Беовульф

Беовульф Переклала Олена О’Лір (наукові редактори Катерина Шрей і Олег Фешовець) 

Друковане видання (208 стор.)
Переглянути фрагмент 65 грн.
Електронна версія
(ePUB)
25 грн.
Книга продовжує програму видання українських перекладів європейської середньовічної літератури. Це перший в історії української літератури переклад найдавнішої германської епічної поеми, яка у поетичноміфологічній формі відтворює політичні та воєнні події у Північній Європі першої половини VI століття. Видання ілюстроване артефактами того часу. 

Поділитися

Додаткова інформація

Код товару: 00029

ISBN: 978-617-664-041-7

Рік видання: 2014

Жанр: Поезія

Вікові категорії: Доросла література

Обкладинка: Тверда

Розміри: 20×13 см

Ілюстрації: Кольорові та чорно-білі


Рецензії


             Беовульф

Переклад «Беовульфа» українською мовою, який здійснила Олена О'Лір, є значною подією для української літератури та й культури загалом. Науковими редакторами книжки є професор факультету англійської літератури Університету Маршалла (Гантінґтон, Західна Вірджинія), координатор програми середньовіччя і Ренесансу Катерина Шрей (Рудницька) та директор видавництва «Астролябія», доцент філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, головний редактор альманаху «Цитаделя» Олег Фешовець.

Книжка складається з тексту і додатків. Зокрема, у статті під заголовком «Від перекладача» Олена О'Лір розповіла про труднощі та особливості поетичного перекладу цього твору. Зокрема, вона зазначила, що в поемі чергуються наголошені і ненаголошені склади, рядок і піврядок. Для твору характерний такий поетичний засіб, як алітерація тощо.

О'Лір констатує, що, як не дивно, переклад із староанглійської українською мовою більш відповідний, ніж англійською сучасною. На думку О'Лір, і староанглійський, і український вислови мають синтетичний характер, а модерна англійська мова позбулася, властиво, флексії і вислів її — аналітичного типу, себто важливий порядок слів у фразі. Давня англійська мова зберегла основи індовропейської флексії, засвідченої у санскрипті. Перекладач, покликаючись на Енциклопедію «Вгіtапіса», виводить генезу англійської мови від серцевини індоевропейської — Придніпров'я . Як відомо, санскрипт і майже всі слов'янські мови зберегли флексію. Цей феномен флексії відомий ще наприкінці І тисячоліття нової ери, зберігаючи за собою тисячоліття після відходу на захід і північ протогерманських діялектів індоевропейської мови, що згодом зі старогерманських перетворилися на самостійні германські мови.

У післямові К. Шрей також аналізує структуру поеми, подає огляд германської героїчної культури та порівняльний аналіз рис староанглійської й української мов, а також накреслює сучасне бачення «Беофульфа», який, «подібно до давньоукраїнського епосу «Слово о полку Ігоревім, є природним епосом» (С. 161), і, на її думку, «зберігає потенціал для читачів світу пост-9/11, що зіткнувся з ґлобальною економікою та викликами довкілля « та наголошує на первісній потребі «народу почуватися безпечно на своїй землі» (С. 179). На думку К. Шрей, «українська мова краще, аніж сучасна анлійська, надається до того, аби відтворити яскравість староанглійського оригіналу» (С. 170).

Заглибившись у вказану проблему, редактор порівняла епос «Беовульф» зі «Словом о полку Ігоревім»: обидва твори не мають означених авторів; в обох немає діалогів; є слово від автора і монологи. Ще однією спільною рисою обох епосів є на вність давніх поганських елементів віруванн і паралельно християнських. Звичайно, прадавня міфологія пов'язана з антропоморфізмом: вища природи набувають людських рис і реаґують на вчинки людини чи її долю. Ці вияви явища близькости людини і природи є також у «Беовульфі»; це дракони — втілення зла. Основні відмінності обох епосів — протилежність характерів героїв епосів і їхня роль. Беовульф — безстрашний лицар, що бореться за свої права, за особисту перемогу; це вияв насиченого індивідуалізму. Постать Ігоря — це вияв лицарства оборони рідного краю від напасників. Він бореться проти сильного аґресора, половців, які напали на Русь — його вітчизну.

Іншою основною відмінністю є сама генеза твору. Автор епосу «Беовульф» переповідає історичну подію, яка відбулася у VI ст. н. е., а також передає відносини окремих старогерманських племен, їхню боротьбу. Ці події чи здогади минулого передає співець у пісенній епічній формі усно у VIII ст. Натомість у майстерно писаній формі висвітлює ці події поет у X ст. «Слово о полку Ігоревім» — твір XII ст. про події того ж століття, коли відбувались половецькі напади на Русь. Щодо творення поетикальних форм обох епосів, то аналогії пов'язані зі згаданими елементами мовних систем. Ці аналогії відповідають синтетичному характеру обох індоевропейських мов. Це полягає у вживанні флексії в обох мовах в орудному відмінку. У «Слові о полку Ігоревім» виступає метафора — порівняння саме в орудному відмінку. Розповідь Бояна тут проходить на сприйняття автора епосу як хід «сірим вовком» або «сизим орлом под облаки» та ін. В епосі «Беовульф» цей поетичний засіб трапляється в описі корабля — лодії, а саме на його передній носовій частині. Такий поетикальний засіб неможливий у сучасній англійській мові. Порівняння висловлюється фразою прислівним займенником « як» (аs). Отож обидва епоси виявляють близькість системи індоевропейських мов. К. Шрей зазначає: «...обидва епоси привертають увагу до непевного політичного майбуття країв...» (С. 161) Це, на нашу думку, пророче вникання дослідниці у майбутнє нації в історіософічному плані у сфері футурології.

Вчена також підкреслює характер етичних засад давньогерманських народів, в яких переплітаються звичаєве право і християнські традиції. Це втілено у постаті самого лицар Беовульфа. Кожен бій Беофульфа знаменує зміну стихій — землі, води, повітря і вогню, що критики оцінюють к ґрадацію розвитку самого лицаря Беовульфа. Цей герой має такі риси характеру: він — мужній, сильний, хоробрий, безстрашний і чесний та справедливий в його розумінні, що загалом відповідає християнськійі етиці. Рисою кожного лицаря є вірність своєму провідникові, але він також мстивий, жорстокий і гордий, що нехарактерно для християнина. До чеснот лицаря належить почуття гордости, виявлене у вихвалянні, що суперечить християнській етиці, в якій панує скромність і покора. Роль жінки в англосаксів і назагал у середовищі германських народів доволі незначна. В суспільстві жінка не відіграє вирішальної ролі, вона лагідна та гостинна навіть до ворога. Риси характеру Беовульфа виявляються в усіх його трьох битвах, зокрема у підводній битві з драконом.

В епосі «Беовульф» є історичні вставки, в яких описані давньогерманські народи і події. Катерина А. Р Шрей в післямові охарактеризувала середньовічну культуру давньогерманського простору, а в образі лицар Беовульфа показала специфіку характеру суспільства тих часів.

Наталія Пазуняк

 «Вісник НТШ», число 48 (2012), C 73-74



   16 листопада 2012

   Бджолиний вовк: украïнські мандри варязького героя

Медитаціï навколо украïнського видання пам'ятника давньоанглійськоï словесності "Беовульф". 

Hwæt! We Gardena
in geardagum,
þeodcyninga,
þrym gefrunon,
hu ða æþelingas
ellen fremedon (1)
"Беовульф", строфа 1

 Видавництво "Астролябія" рік у рік радує любителів іноземноï класичноï літератури пречудовими перекладами. Для мене особисто книжковою подією року став вихід двох пам'яток європейського епосу раннього середньовіччя - франкськоï "Пісні про Роланда" і давньоанглійського "Беовульфа". Саме про останній артефакт і хотілося би поговорити трохи докладніше. Адже не кожного дня (ба навіть року!) трапляється нагода поласувати германськими старожитностями в украïнському перекладі.

Ні, справді. Ситуація з нордично-украïнськими перекладами складається досить кепсько: по-перше, через брак фахівців (і це природно: на біса нам у ХХІ столітті, здавалося б, всякі архаïчні мови, як-от давньоанглійська, давньоісландська, давньоверхньонімецька чи, боронь Боже, давньоґутнійська!); по-друге, через упереджене ставлення видавців (яких теж можна зрозуміти: інтерес до подібноï літератури аж ніяк не масовий). Так чи інакше, а в галузі адаптування для украïнського читача літератури Давньоï Півночі наші успіхи досить спорадичні. Давньоанглійська література, крім свіженького перекладу "Беовульфа" Оленою О'Лур, про який ітиметься далі, представлена двома перекладами Івана Лучука: елегією "Вульф і Еадвакер" і невеличким епізодом з того-таки "Беовульфа". З багатющого спадку ісландських саг я на власні очі бачив украïнською лише "Сагу про Торіра Курятника" у перекладі Ігоря Шаровольського - ані найбільшу, ані найцікавішу, але і на тому спасибі. З інших ісландських старожитностей можу згадати хіба власні переклади "Старшоï Едди" ("Пророцтво Вельви", перша пісня цього епосу) і цикл оповідок про Семунда Мудрого, а також балади "Віллеман і Манхільд" і "Пан Маннеліг" (переклади відповідно з норвезькоï та зі шведськоï). "Пісня про Нібелунгів" ще чека на свого перекладача, так само як і вельський епос "Мабіногіон", переважна більшість ірландських саг та наративів "Артурівського" циклу. З фінським епосом пощастило більше: маємо чудовий переклад "Калевали" Євгена Тимченка й естонського епосу "Калевіпоег" - аж дві штуки: Яна і Анфіси Ряппо та Олекси Завгороднього. Тож вихід "Беовульфа" - чималенькоï поеми з 3180 строф - в украïнському перекладі цілком можна вважати переконливою та обнадійливою перемогою в нашій на перший погляд безнадійній справі.

Тепер трохи про "Беовульфа" - що воно є і з чим його споживають.

Англосаксонська поема "Беовульф" є одним із перших взірців європейськоï епічноï авторськоï літератури, хоча, звичайно, про ïï автора жодних відомостей не збереглося. Записана давньоанглійською мовою коло 1000 року(2), ця поема апелює до подій, які теоретично могли відбуватися у VI-VII століттях від Р.Х. і геть не в Британіï. Так, подіï умовно першоï частини відбуваються при дворі легендарного короля данів Хротгара Скільдінга, а умовно другоï - у державі геатів (не зрозуміло, чи йдеться про ютів Північноï Даніï чи про готів Південноï Швеціï й прилеглих островів). Серед дійових осіб немає ані саксів, ані англів, одначе актуальність наведених сюжетів для англосаксонськоï авдиторіï беззаперечна. Епічні пісні, що існували в усній традиціï скопів (сказителів; приблизно те саме, що скандинавські скальди), були успадковані германськими завойовниками постримськоï Британіï, але, як це трапляється в усяким порядним епосом, спочатку існували окремо. Автор "Беовульфа" більш-менш вдало скомпонував ïх навколо фігури головного героя, завдяки чому поема має значно більш цілісну композиційну і мовну структуру, аніж та ж "Старша Едда".

Одначе довгий час суто літературні особливості "Беовульфа" ігнорувалися на користь історичних і лінгвістичних. "Беовульф" сприймався не стільки як літературний твір, скільки як джерело відомостей з ранньосередньовічноï історіï Північноï Європи, або ж у якості показового примірника давньоанглійськоï мови. Мусимо констатувати, що в обох випадках текст використовується трохи не за призначенням. Адже, по-перше, історичність наведених персоналій досить умовна: достеменно невідомо, чи й справді колись у Даніï правила династія Скільдінгів, де було розташовано легендарну ïхню столицю Хеорот, "Чертоги Оленя", і що то за таємничі геати (варіант - гаути). По-друге, як зазначав професор Джон Толкієн (ну, отой самий), поема писана архаïчною як на Х-ХІ століття мовою, відстає від "класичноï" англосаксонськоï років на двісті, й відтак не може використовуватися як вичерпне джерело давньоанглійськоï лексики.

На особливості "Беовульфа" саме як літературного артефакту звернув увагу той таки Толкієн. Дозволю собі розлогу і дотепну цитату, де професор наводить низку характеристик поеми кількома поколіннями дослідників: ""Беовульф" - це незрілий доморощений епос, розвиток якого урвала латинська вченість; він навіяний спробами наслідувати Вергілія і являє собою продукт християнізаціï це слабкий, незугарно писаний твір; у ньому майстерно дотримуються канони в дусі вченого епосу; це плутане творіння компаніï дурноверхих і, швидше за все, надудлених пивом англосаксів (голос із Галіï); це набір язичницьких пісень, опрацьованих монахами; це твір ученого, проте неуважного християнина, любителя старожитностей; це шедевр, явище для свого часу рідкісне й дивовижне, хоча геній його творця і проявився у тому, що він узявся за те, чого і торкатися не варто (голос із дуже недалекого минулого); це варварська казка (загальний хор); це поема, створена у межах аристократичноï куртуазноï традиціï (ті ж голоси); це мішанина; це соціологічне, антропологічне, археологічне джерело; це міфологічна алегорія (голоси з глибокого минулого, які зазвичай намагаються зашикати, хоча вони ближчі до істини, аніж багато які сучасніші репліки); поема незграбна; це шедевр метричного мистецтва; вона геть позбавлена форми; композиція навдивовижу слабка; це хитромудра алегорія сучасноï авторові політики; вона міцно вибудована; це ріденька й дешева писанина (голос, повний серйозності); це, безумовно, вагомий твір (той же голос); це національний епос; це переклад з данськоï ïï завезли фризькі купці; це обтяжливий тягар для учбовоï програми з англійськоï філологіï і нарешті (фінальний загальний хор): ïï варто вивчати" (кінець цитати) (3).

Отже, які суто літературні чесноти характеризують поему "Беовульф", заради яких "ïï варто вивчати"?

На перший погляд (і це часто закидають як доказ "незрілості", ба більше - інфантильності твору), фабулярно "Беовульф" являє собою "варварську казку", банальну історію про чудовиськ і про героя, який ïх нищить у дуже негуманний спосіб: то руку одірве, то голову, а то дризне нещасного дракона мечем - де там захисники прав тварин?.. Але, як зазначав Толкієн: "...літературні чесноти будь-якого сюжету залежать від того, як він репрезентований". У нас на іспиті зі світовоï літератури в університеті було таке питання: "Функціï фантастичного у поемі "Беовульф"". Себто - навіщо автор наводить сюжети за участі різноï хтонічноï гидоти: людожера Гренделя, його велетки-матері й дракона? Просто щоби розважити авдиторію страшною історією на ніч? Та де там. Люди VI, а хоч би й ХІ століття, не потребували подібного "горору" - вони у ньому жили, народжувалися і вмирали. І в цьому почасти криється відповідь на питання про "функціï фантастичного" - як у поемі, так і у нордичній культурі загалом.

Світ, у якому жили хрещені англосакси (а почасти - і скандинави доби вікінгів), змальований у "Беовульфі" - це, направду сказати, абсолютна протилежність тому світові, який вимальовується у класичному середньовіччі, а хоча б і нашому світові. Адже християнство привчило середньовічного європейця (та і нас, за великим рахунком) до можливості певного оптимуму, можливості спасіння, зрештою, до отого наïвного "все буде добре". Натомість язичництво, за метким висловом Мірчі Еліаде, має центральним образом Кроноса (Час), що пожирає своïх дітей. Світогляд північних народів ілюструє цю думку ще наочніше й безжальніше: адже не лише люди приречені загибелі, а й боги, і взагалі весь всесвіт, з усім тим гарним і поганим, що в ньому є. І коли скандинавська міфологія змальовує звабливі картини Вальхали, Чертогу мертвих, де героï перебувають у бенкетах і воïнських управах, чекаючи на Рагнарьок, то у світі "Беовульфа" нічого подібного нема. Поганські боги давно облишили цей світ, а світло Білого Бога християн ще не розігнало морок: так, Христос як Спаситель майже не згадується у поемі, так само як і рай чи тотожні форми трансцендентного спасіння, а Бог-Отець являє собою тотальну риму до язичницького поняття невблаганноï Долі.

Віталій Кривоніс

Повну версію читайте на сайті “Літературна Дніпропетровщина”




Усі права застережені © Видавництво «Астролябія», 2017