До побачення в пеклі

До побачення в пеклі Войцех Пестка

Збірка есеїв відомого польського журналіста Войцеха Пестки оповідає читачам важливу і цікаву інформацію про екзистенцію мешканців Центрально-Східної Європи, котрі успадкували яскраву культурну і політичну традицію, укорінену ще у довоєнній добі, зазнавши водночас важких випробувань під час тоталітарних режимів. Блискуче написані тексти, що є зразком «фірмового» стилю польської школи репортажу, розповідають про актуальні та близькі українській громадській думці теми, а також показують долі представників різних національностей, творчі осягнення яких засновані на поєднанні різних культурних настанов. Книжка є цікавою ще й тому, що вона водночас виявляє і розвінчує цілу низку міфів, які виникли у межах різних дискурсів. Значна частина сюжетів книги розповідає про долі осіб, котрі жили й живуть у містах сучасної України — Дрогобичі, Львові, Кременці, — що є додатковим аргументом на користь того, що ця книжка може бути затребувана на українському книжковому ринку.

Поділитися

Додаткова інформація

Код товару: 00079

ISBN: 978-617-664-004-2

Рік видання: 2012

Жанр: Історія

Вікові категорії: Доросла література

Обкладинка: М'яка

Розміри: 21.5×14.5 см


Рецензії

        10 серпня, 2012

      Репортажі з пекла

Книжка польського журналіста Войцеха Пестки «До побачення в пеклі», що вийшла цього року в українському перекладі у львівському видавництві «Астролябія» за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку та польського Інституту книжки, читається легко і водночас важко. Легкість забезпечено стилем репортажу. Але важким є зміст книжки. У ній розказано про страшні речі. А ще книжка змушує замислитися над багатьма речами.

У книжці йдеться про людей, долі яких скалічила Друга світова війна, передусім радянський тоталітаризм. Йде мова й про людей, долі яких далі продовжують ламати ті віддалені від нас у часі історичні події. Ці люди — переважно поляки. Чи напівполяки. Але не тільки. Є й українці, білоруси, латиші... Як правило, це люди, котрі народилися чи жили в СРСР. Відчули принади «соціалізму». Та й більшість героїв книжки живе на пострадянському просторі. І хоча вони — громадяни незалежних держав, але й далі відчувають тиск радянського минулого.

Є в книжці своєрідні репортажі про літературних класиків — Бруно Шульца та Станіслава Вінценза. Є репортажі про знакових осіб — письменників Кнутса Скуєнієкса, Язепа Янушкевича, Віктара Хурсіка, зв’язкову Романа Шухевича Дарку Гусяк. Уже те, що польський автор пише (загалом позитивно!) про зв’язкову керівника УПА, багато про що говорить.

Але, як на мене, цікаві не стільки репортажі про відомих людей, скільки репортажі про людей простих. Наприклад, мене вразив репортаж «Дві жінки похилого віку». Тут паралельно розповідається про двох жінок — волинянку Надію Артьомову та галичанку Теодозію Плитку-Сорохан, які пройшли радянський ГУЛАГ. І одна, і друга походили з простих селянських родин, не цікавилися політикою. Але обоє стали жертвами «червоних визволителів». Від їхніх безхитрісних оповідей мороз пробігає по шкірі.

Ось оповідь Т. Плитки-Сорохан про «гуманне» радянське правосуддя: «Місяць тримали в пивниці (льосі. — П.К.) без вікон, на розмоклій глині. Люди в камері помирали. Судили нас 18 серпня 1945 року, це називалося «военная тройка». Я була знесилена. Перед судом нас загнали в лазню, заходилися поливати водою і здирати струпи зі шматками глини. А в лазні щось незвичайне: в коридорі стояли кошики ягід, вишень... в повітрі повсюди снував запах літа, фруктів... і ніхто не спробував узяти навіть одну ягідку».

А ось оповідь Н. Артьомової про те, як її відправляли до Сибіру: «Липень гарячий, спекотний. Конвоїри зусібіч. Кожен із нас у тому, в чому забрали з дому. Привезли нас на залізничну станцію Луцьк. Мене проводжав батько-фронтовик. Тротуаром він ішов у військовій формі. Спершу панувала жахлива тиша. Батько благав солдатів із конвою дозволити йому попрощатися з донькою — не дозволили». До речі, вся вина Н.Артьомової, у якої батько захищав радянську владу на фронті, була в тому, що в неї знайшли книжку «Історія України». То чи варто було батькові воювати за таку владу?

Або ось такий епізод, вартий шекспірівського пера: «Розквітла липа, зробилося тепло, оголосили про наступний марш. На північ. Начальник ешелону, «хохол», раптом спиняє потяг у чистому полі, конвоїри кудись біжать, хтось кричить, що будуть розстрілювати, ми обіймаємося, прощаємося... і жодної сльози. Відчиняються двері вагона, а він дарує нам квіти, вітає зі святом Святої Трійці».

Ще одна «проста» розповідь, яка вражає, це спогади Ірени Сандецької — польської націоналістки з Кременця. В її особі маємо цілісну натуру. Можна погоджуватися з її міркуваннями чи не погоджуватися, але цю людину неможливо не поважати. Попри різні перипетії, радянізацію, вона залишалася свідомою полькою — потайки навчала дітей польської мови й католицької релігії.

Не без того, що вона засуджує українців, іноді виявляє зверхнє ставлення до них. Хоча, читаючи її свідчення про події Другої світової війни, починаєш розуміти, що на Волині була не «Волинська різня» поляків, а польсько-українська війна, в якій поляки, всупереч вказівкам свого еміграційного уряду, воювали разом з німецькими нацистами проти українців.

До деяких міркувань цієї польської націоналістки (хоч як би вони нам подобалися!) варто прислухатися. Хоча б до такого: «Кажуть — поляк, німець, француз краде, але знає, що чинить зле, а українець, навпаки, переконаний, що це добре, вважає підставою для гордощів. Але я їм пояснюю і вірю, що незалежність їх від того вилікує, адже досі вони завжди від когось залежали й когось іншого обкрадали. Тепер обкрадатимуть самі себе, власну країну. А це вже щось зовсім інакше».

До цього можна хіба що таке додати. В Польщі, якщо не помиляюся, лише один мільярдер. В Україні, кажуть, уже два десятка. Однак який рівень життя у нас і наших сусідів! Пересічний поляк живе десь удвічі заможніше пересічного українця.

Гадаю, цікавими для нас будуть білоруські репортажі. Це, вважайте, для українців — «спогади про майбутнє». Візьмімо репортаж про білоруського письменника й науковця Язепа Янушкевича, який, наче Дон-Кіхот, бореться за права білоруської мови. Зокрема, він говорить: «Після здобуття 27 липня 1990 року незалежності, 1991 року офіційний статус білоруської мови відновлено... але шанс було змарновано. Що ж, у 1995 році після всенародного референдуму, проведеного з ініціативи президента Білорусі та за його згодою, російській мові надано статусу другої обов’язкової та відновлено прапор у барвах часів Радянського Союзу. Так ми повернулися туди, звідки прийшли, а замість білоруської мови маємо всюди російську. А разом із мовою, — закінчує він із нотками песимізму, — вмирає й білоруська ідентичність».

Це вам нічого не нагадує?

Випадково чи невипадково, а останнім у книжуі є репортаж «Кров і попіл Дражна». У ньому йде мова про те, що журналіст і письменник Віктар Хурсік «розкопав» історію знищення білоруського села Дражна. З’ясовано, що 14 квітня 1943 року на село напали радянські партизани із загону 1-ї Мінської партизанської бригади, якою командував комбриг Сергій Іванов. Безпосередньо «криваву роботу» виконав п’ятий загін ім. Кутузова, що входив до складу бригади, і яким командував Ізраїль Абрамович Лапідус. Тоді загинуло двадцять п’ять мешканців села, переважно жінки та діти. Було спалено тридцять сім будинків. Однак свідки, які пережили бійню, мовчали. Власне, подібних безчинств «червоних партизанів», яким до сьогодні бовваніють пам’ятники, було чимало і в Білорусі, і в Україні.

У книжці зазначено: «У Білорусі не було жодних винятків із принципу, що за всі військові злочини відповідають німці... І тому неприпустимо сумніватися у фактах і вважати ворогами народу усіх, хто, оприлюднюючи частину правди, викриває при цьому міф про радянського солдата, захисника цивільного населення і визволителя».

Хоча було більш ніж достатньо документів, що село Дражно знищили радянські партизани, а винуватці злочину були відомі, білоруська влада не дозволила вшанувати загиблих. Білоруське добровільне товариство охорони пам’ятників історії і культури 19 квітня 2008 р. встановило хрест на місцевому цвинтарі з прізвищами вбитих радянськими партизанами мешканців Дражна. На цій акції був Віктар Хурсік. А 14 травня його арештували й дали 15 діб адміністративного арешту за участь у «несанкціонованому мітингу». Кара не оминула й інших учасників церемонії. Священик Білоруської автокефальної православної церкви Леонід Акалович, який освятив хрест, було оштрафовано на суму, еквівалентну 400 доларам. Навіть місцевого селянина, який позичив лопату, щоб закопати хреста, оштрафовано на суму, еквівалентну 70 доларам.

Здається, в Україні ще такого театру абсурду немає. Але...

Петро Кралюк

Газета «День»: №140, (8/10/2012)


        23 листопада, 2012

      Сергій Дзюба про нову книжку Войцеха Пестки

„Що означає бути латишем?.. Це нелегко, але, в той самий час, якби я був глибоко віруючим, то свою ранкову молитву починав би із вдячністю Богові за те, що Він створив мене представником малої, а не великої нації. Це в багатьох чинниках ускладнює моє фізичне існування, але це і змушує набагато глибше й зосередженіше задумуватися не тільки про долю своєї нації – їй болючіше, але їй і видніше. І її біль, якщо в ньому не замикатися, не проголошувати його принципом, – живильний. Для людини і нації. Власний біль робить її особливо чуйною до чужого болю, готовою до розуміння і спілкування. З іншою нацією, але ж нацією, а не з денаціоналізованими елементами. З ними контакт неможливий…” – розмірковує один із найвидатніших сучасних латиських поетів Кнутс Скуєнієкс. 

У нього – немало нагород та вітальних листів від коронованих осіб, відзнак, почесних титулів, про які письменник говорить із гумором: „Орден Ізабелли Католицької дає мені право на володіння заморськими територіями та тубільним населенням… – Кнутс робить кумедну міну. – Командорами цієї відзнаки були Васко да Ґама і Христофор Клумб…”. 

Скунієкс – людина легенда. Він перекладає з п’ятнадцяти мов, зокрема і з української. Польською спілкувався з президентом Кваснєвським. Про свою приятельку – Вайру Віке-Фрейберґу, президента Латвії в 1999-2007 роках, відгукується, як про гарного психолога і фахівця з фольклору… 

„Кнутс – це уособлення сердечності та відвертості, його оточує унікальна енергія, – так про свій перший візит до гостинної оселі поета і його дружини Інти, науковця-ботаніка, згадує польська перекладачка Юстина Спихальська. – Скуєнієкс розповідав про дитинство, табір, повернення з вигнання в Латвію. Він робив це з винятковим почуттям гумору, іронічно ставлячись до своїх трагічних переживань. Він не шкодував себе. Постійно наполягав, що те, що стало для нього важливим особистим переживанням, судилося багатьом іншим його співвітчизникам. Я не відчула в його голосі й тіні гордощів. Хоча водночас усвідомлювала, що є в ньому щось особливе”. 

Поет народився у 1936-му, в Ризі. Закінчив московський Літературний інститут імені Максима Горького. За політичну діяльність був засуджений до семи років таборів суворого режиму. Однак із гідністю пройшов через усі випробування долі. 

Кнут Скуєнієкс – один із героїв збірки есеїв відомого польського письменника, журналіста і перекладача Войцеха Пестки. Його персонажі мешкають у сучасних Польщі, Україні, Білорусі та Латвії. Це – люди, яких намагалися розчавити тоталітарні режими, перетворивши їхнє життя на пекло. Проте, навіть у таких жахливих умовах, вони не втратили своєї чуйності та шляхетності. 

Причому письменник не відсторонено описує події, а пристрасно переживає все, що відбувається з його героями, ніби йдеться про життя найрідніших, найдорожчих для нього людей. Тому кожна така розповідь вражає своєю відвертістю. Адже у всіх персонажів цієї пронизливої, дивовижної книжки – своя правда. 

Польський музикант і диригент єврейського походження Альфред Шраєр народився у Дрогобичі. Сучасна єврейська громада налічує 160-200 жителів, а до війни було 15 тисяч, пригадує він. Життя тут буяло. Більшість євреїв були людьми заможними – адвокатами, банкірами, лікарями, підприємцями… „Мого батька, його брата, сестру і бабусю вбили у газовій камері у сорок другому в Белжеці, маму вдалося з того транспорту врятувати, вона зі своїм батьком була розстріляна в сорок третьому у Броніцькому лісі. Мене і ще п’ятьох хлопців врятував есесівець. Не знаю чому, хто йому заплатив…” – говорить пан Шраєр. 

То ще був не кінець – здавалося, жорсткостям немає кінця. Ув’язнених перекидали з табору в табір: до Тюринґії, Бухенвальда, Тауха… „У Тауху була філія табору, завод, де виробляли „броньовані кулаки” для знищення танків, – розповідає відомий музикант. – То було найжахливіше, від світанку до темної ночі я вантажив ящики, повні „панцерфаустів”, у вагони. Панував жахливий голод, я увесь опух, ноги в мене були, мов колоди. Американці вже підходили до Галлє, постачання припинилося, була сформована колона і почалися „марші смерті”. Дві тисячі в’язнів перебиралися з місця на місце під охороною літніх переляканих селян із фольксштурму (підрозділи німецького народного ополчення, які створювалися наприкінці Другої світової війни – Войцех Пестка). Вони були жорстокі, паралізовані страхом. Я не міг іти – потрапив в останній ряд. Кінець. Урятував мене один німець, директор банку, засуджений за якісь махінації. Він сказав отетерілому селянинові у формі, який в мене на очах, не вагаючись, убивав в’язнів, як тварин: „Ти уб’єш найвидатнішого оперного співака”. Той не вистрелив. Парадоксально, але я вижив завдяки співу. Бо іноді ввечері намагався співати, щоби забутися. Але то ще аж ніяк не кінець, ще був марш до Росвайна, до Фрайберґа. О 7 годині ранку 7 травня до табору в’їхав перший совєтський танк. Наступного дня був мій день народження…”. 

Також Альфред Шраєр цікаво розповідає про видатного Бруно Шульца, який упродовж чотирьох років був його вчителем малювання та ручної праці у Дрогобицькій державній чоловічій гімназії імені короля Владислава Яґелла. А в другому класі школи імені Генрика Сенкевича вихователькою юного Альфреда була наречена майбутнього класика – Юзефина Шелінська, дуже вишукана особа. Їхнє неймовірне і трагічне кохання заслуговує не на одну книжку й захоплюючий кінофільм… Як відомо, Бруно Шульц загинув у листопаді 1942-го. За однією з версій, його побачив на вулиці шарфюрер Карл Ґюнтер, вигукнув: „Повернись!” – і двічі вистрелив у потилицю. Одне слово, розважився… 

„У дев´яностих роках вийшли перші переклади його книг українською мовою. Він, як і раніше, занадто складний. Мало хто читає Шульца", - каже Шраєр. Поруч проходить жінка з придбаним у пекарні хлібом і втручається в розмову: „Я того не розумію... він навіть не був католиком, писав тільки по-польськи. Чому ви так метушитеся навколо одного єврея?".

Ось така історія - трагічна, парадоксальна, приголомшлива. Інші - не менш вражаючі. Спалені гітлерівцями жителі білоруського села Хатинь і вбивство одинадцяти тисяч польських військовополонених у Катині.  Священик Людвік Рутина, котрий народився поблизу Бучача, і в 1945 році, як тисячі інших поляків, змушений був покинути вітцівщину під час так званої „репатріації", а в 1991-му повернувся до рідного краю. Зв´язкова головного командира УПА Романа Шухевича - Дарка Гусяк, засуджена до двадцяти п´яти років ув´язнення. Білоруський письменник, науковець і дисидент Язеп Янушкевич, який потрапив до буцегарні через свою любов до рідної мови. Польський письменник, есеїст і мислитель із Гуцульщини Станіслав Вінценз, втікач із радянського „раю", що помер в еміграції у Лозанні. Українка Теодозія Плитка-Сорохан, заарештована в 1945-му і засуджена до десяти років суворого режиму та довічного заслання...

„Не можна нічого узагальнювати, кажучи, ви українці, ви євреї, ви поляки, - наголошується в книзі. - Не існує таких загальних істин. Психози минулого, підсилені пропагандою, утворилися зі страху, прагнення помсти. Таке ж і це відразливе. На поверхню видобували все найгірше, щоб роз´єднувати, налаштовувати одних проти інших. Більшовики досконало опанували це мистецтво. Але ж траплялися і людяні комуністи, й нікчемні поляки, які зраджували й доносили, німці, що допомагали іншим рятувати життя, українці, котрі вбивали, й ті, які й досі отримують із Польщі листи з подякою про допомогу".

Власне, це - головна ідея, яку Войцех Пестка аргументовано доносить до читачів. Його книжка - не просто історія, задокументована свідченнями очевидців. Це - засторога. Усім нам пора нарешті порозумнішати й не повторювати ганебних помилок. Щоб не зустрічатися в пеклі, створеному власноруч!

Сергій Дзюба



10 жовтня 2012

В Острозькій академії презентували книгу Войцеха Пестки

Студенти Острозької академії 8 жовтня мали нагоду поспілкуватися з польським письменником і журналістом, прозаїком і перекладачем Войцехом Песткою. Його тексти перекладено німецькою, англійською, російською, українською та латинською мовами. За освітою математик, займався науковими дослідженнями, працював садівником і програмістом, багато мандрував Центрально-Східною Європою.

Книга пана Пестки «До побачення в пеклі», що вийшла у Львові у перекладі Андрія Павлишина, викликала багато дискусій та різноголосся в Польщі, не зовсім однозначно вона сприймається і в Україні. Ця збірка художніх репортажів присвячена долям багатьох людей, які пережили Другу світову війну, відчули на собі усі «принади» тоталітарних систем. Герої матеріалів автора — не лише поляки, а й українці, латиші та білоруси. «У своїй книзі я не хотів нікого осуджувати, — зазначив Войцех Пестка. — Я хотів лише зберегти автентичність розповідей свідків тих страшних подій, показати те пекло ХХ століття, крізь яке вони пройшли. Я розповів про трагічні долі багатьох людей, виною яких була лише їхня національність».

За словами проректора Острозької академії з наукової роботи, професора Петра Кралюка, «До побачення в пеклі» примушує аналізувати непрості події нашої історії. Ця книга — своєрідний діалог між кількома народами, можливість ще раз повернутися до тих історичних питань, які наразі не вичерпали своєї актуальності.

НУ "Острозька академія"


11 жовтня 2012

У стінах Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки відбулася презентація книги польського письменника Войцеха Пестки «До побачення в пеклі»

На презентацію книги, крім самого автора, завітав декан факультету міжнародних відносин СНУ Сергій Федонюк. До слова, освітянин представив студентам Генерального консула Республіки Польща у Луцьку Кшиштофа Савіцкого, перекладач книги Андрія Павлишина.

«Це є дуже високий репортаж, – охарактеризував книгу Кшиштоф Савіцкі, – Коли я прочитав книгу, я там не знайшов ненависті у людей, які пережили пекло. І це найважливіше».

Збіркою відвертих репортажів про долі людей, покалічених Другою світовою війною назвав книгу Андрій Павлишин. Героями книги, є українці, поляки, білоруси, латиші, євреї. «У кожного з цих людей своя правда і свій власний голос», – продовжив перекладач та додав, що книга по композиції тяжіє до творів Борхеса.

У свою чергу Войцех Пестка подякував присутнім за зустріч. На зустрічі поляк розповів, що буквально дві години тому отримав Премію імені Григорія Сковороди – дуже близького по духу мандрівного філософа.

«Якщо ми будемо залишатися повернуті спиною одні до других, то це не буде виходом з ситуації і це не створить передумов для майбутнього порозуміння. Ми мусимо розмовляти, щоб таке порозуміння в майбутньому відбулося», – продовжив письменник розповідати про свою книгу.

До прикладу, Пестка розповів про одну з героїнь книги – зв’язкову Головнокомандувача УПА Романа Шухевича Дарку Гусяк. Також польський письменник розповів також мав нагоду попередньо зустрітися ще з однією з героїнь книги – лучанкою Надією Артьомовою, якій цьогоріч виповнилося 90 років.

Пестка висловив сподівання, що історії про людей, які зафіксовані у книзі, не будуть забуті.

Інтернет-газета Волинська правда 


17 жовтня 2012

Луцьк відвідав польський письменник Войцех Пестка


У Луцьку побував автор книги «До побачення у пеклі» – польський письменник Войцех Пестка. У бібліотеці Східноєвропейського Національного університету імені Лесі Українки митець презентував україномовну версію цієї  прози, що швидше є художніми репортажами.

Тихий голос, проникливий погляд, витончені манери… Зі смаком вибране вбрання, що підкреслює не по літах рівну  поставу… Перше враження від цього чоловіка – аристократ, який здійснює вояж і привертає увагу щирістю, яку випромінює. Відвертість – те, що спонукає читати, направду, жорстокий літопис, наскрізь пронизаний болем і випробуваннями…

Суцільна багряна руїна, овіяна чорною пеленою диму, зведені у благанні руки закам’янілої статуї і … не може бути – дерево? Палітурка видання – метафора, яка налаштовує на філософське осмислення його змісту, тим паче назви: виявляється у безодні над прірвою є місце кроні? Певно, надій…Це єдине, що не вдалося забрати персонажам – очевидцям лихоліття… Зі сторінок «сивочолі» дивляться на читача незатьмареним жорстокістю світу поглядом, а світлим, тим важче дізнаватися їх біографію…

До речі, автор «До побачення у пеклі» – математик в минулого, якого не оминули жорна другої світової…Вочевидь, звідси й глибинне розуміння та «борг вдячності перед тими, хто вистояв»…Принаймні, так відгукується про власну збірку митець. Що ж до видання, то воно поділене на шість розділів. Есе огранені епіграфами, здебільшого уривками  Євангелія та доповненні світлинами персонажів з відомостями їхніх доль…Серед ветеранів, якім довелося скуштувати добрячий пригоршень страждань, що вилилися гнітючими спогадами – є  й народжена поблизу Луцька. Перекладач з польської на українську мову «До побачення у пеклі» перед студентами зачитував саме свідчення нашої землячки та ділився враженнями від митця-інтелігента.

Скільки їх: покалічених Другою світовою? Мабуть, уже наполовину менше, ніж ще 5-10 років тому…Якщо Ви усвідомлюєте плинність часу і цінуєте літературну мудрість, обов’язково прочитайте «До побачення у пеклі» – автор книги та його побратими із сторінок варті того, щоб їх нарешті вислухали без табу…А головне – почули!

Волинська обласна державна телерадіокомпанія


30 жовтня 2012

Запрошення до діалогу про кресовий апокаліпсис

Саме такою була мета нещодавнього презентаційного турне Україною, у рамках якого представили переклад на українську мову книжки Войцеха Пестки «До побачення в пеклі. Кресовий апокаліпсис: Україна, Польща, Білорусь, Латвія».

Переклад, що вийшов друком у видавництві «Астролябія», здійснив львів'янин Андрій Павлишин. Ініціатором перекладу та організатором презентаційного дійства стало Генеральне консульство РП у Луцьку.

Завершальним етапом ряду презентацій праці Войцеха Пестки, проведених у Дрогобичі, Львові, Острозі та Рівному, стала представлень перекладу в Луцьку. Вона відбулася 10 жовтня у бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Того ж дня польському авторові була вручена Міжнародна літературна премія Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».

Войцех Пестка був зворушений тим, що йому випала честь бути причетним до імені великого Сковороди, адже світогляд мандрівного філософа йому дуже близький, а переслідування в часи соціалістичного режиму дозволяють і нашому сучасникові мріяти про те, щоб колись на його могилі з'явився відомий напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Подія викликала зацікавлення у колі істориків, літераторів, літературних критиків, політологів та суспільних діячів. Сприяла цьому незвичність обговорюваної тематики. Як писала авторка однієї з польськомовних рецензій на книгу «До побачення в пеклі» Божена Горська, «назва майже дантівська, а автора проводять по своєму пеклу оповідачі-провідники. Це також урожай довгої, по своїй суті самотньої, романтичної подорожі, яка виникла з почуття обов'язку сплати родинного боргу, а також з потреби серця – найважливішої, дуже особистої. Подорожі у часі і просторі, а, може, передусім, углиб себе».

Роботу над українським перекладом було розпочато два роки тому після пропозиції консула РП у Луцьку Кшиштофа Савіцького, зробленої Андрію Павлишину. Тема – нелегка, тож чимало перекладачів за цю справу братися не відважились. Андрію Павлишину не потрібно було багато часу для роздумів про прийняття нового завдання. Досвіду учневі перекладацької школи Григорія Кочура і Марії Габлевич, викладачеві УКУ у Львові, перекладачеві з англійської та польської мов теж вистачало. Не злякало його і неоднозначне сприйняття самого оригіналу в польському середовищі інтелектуалів.

А приводів до жвавої дискусії поляків навколо нового твору Войцеха Пестки, виданого у формі репортажів, у 2009 році було більш, ніж достатньо. Праві сили суспільства закликали до осуду і чіткого розподілу історичних постатей на два ідеологічні табори, натомість ліві говорили, що не варто торкатися цієї теми, бо вона може викликати нездоровий резонанс у суспільстві, а люди-свідки з часом відійдуть у вічність і проблематика сама втратить свою актуальність. Контроверсійний дух витав і в колі істориків, котрі звертали суспільну увагу на арифметику війни. Вони ставили запитання: чи взагалі так годиться писати про історію?

Вистачало і позитивних відгуків, як, скажімо, рецензія Марека Вєжбіцького у двомісячнику творчих середовищ «Люблін. Культура і суспільство», котрий писав: «Автор не обмежив свого дослідження виключно польськими долями. Він розмовляє також з українцями, євреями, білорусами, латвійцями. Таким чином, його творчі пошуки набувають універсального виміру, тому що їх лейтмотивом стає доля особистості в тоталітарній системі, незалежно від національного чи культурного походження».

Войцех Пестка не мав на меті брати на себе функцію історика чи судді – він просто віддав шану звичайним людям різних національностей, мав відвагу глянути на історичне минуле їхніми очима, відчути їхній біль і донести його до сьогодення. Багатьох героїв репортажів уже немає серед живих, а їхнє слово живе і збуджує емоції та закликає до роздумів наших сучасників. Надія Артімова, одна з героїнь, була присутня на врученні нагороди Сковороди Войцехові Пестці. Їй минуло вже 90, тож зустріч була дуже зворушливою.

Хатинь під Мінськом, представлена у книзі очима одного з героїв, є прикладом маніпуляції свідомістю багатьох людей. Автор прагнув відновити символіку істинної Хатині, на основі орфоепії провів паралелі із подвійною трагедією Катиня. Метафоричність його мислення сягає углиб слова і перетворює історичний фактаж на справжню літературу. З цього приводу визначальним став виступ волинської поетеси Ніни Горик. Вона зазначила, що матеріал «бере в полон і змушує вести діалог з автором та із самим собою. Письменник-публіцист насторожує, змушує робити вибір». «У мене склалося враження, що я читала кіносценарії. За цими розповідями можна знімати фільми. Вибуховість слова, вправність художнього письма, яка стоїть за цією книжкою – ось основні риси письменницького стилю», – зазначила Ніна Горик. Письменниця подарувала польському гостеві збірку пісень про Волинь.

До дискусії долучилося студентське середовище Волині, яке ознайомилося із новим перекладом праці Войцеха Пестки за посередництвом активної співучасті в організації заходу Інституту Польщі. Студенти ділилися своїми враженнями, зізнаючись, що молодому читачеві такі теми важкі, зате дуже повчальні, а також цікавилися в автора, чи буде продовження цих репортажів, адже тема – невичерпна і книжка практично може вважатися незавершеною чи вартою продовження. Письменник не дав однозначної відповіді на останнє запитання, адже він, за своєю суттю, не схильний до контроверсій у суспільстві, тому закликав до взаємного діалогу, примирення та конструктивної розмови.

Із матеріалами праці в польській та українській версії можна буде познайомитися на сайті Інституту Польщі. Відгукуючись на прохання автора, перекладача та організаторів заходу, закликаємо до конструктивної дискусії.

Світлана Сухарєва

Українсько-Польський двотижневик “Волинський монітор”

 

15 listopada 2012

W Łucku przedstawiono reportaż z… piekła


W stolicy Wołynia w bibliotece Wschodnioeuropejskiego Uniwersytetu im. Łesi Ukrainki odbyło się spotkanie ze znanym polskim pisarzem Wojciechem Pestką. Miłośnicy literatury zostali zapoznani ze zbiorem biograficznych reportaży pod nazwą „Do zobaczenia w piekle”.

W zbiorze opisane są losy ludzi różnych narodowości, okaleczonych przez II wojnę światową, którzy zostali zmuszeni zakosztować sowieckiego totalitaryzmu, który pozbawił ich języka ojczystego, historii, pamięci, kultury, wiary w Boga, wypędził na obczyznę, uwięził w tiurmach i łagrach. Wydana w 2009, książka wywołała burzliwe dyskusje wśród czytelników.

Przekład książki na język ukraiński pojawił się w 2012 we lwowskim wydawnictwie „Astrolabia”. Książka ukazała się dzięki osobistemu zaangażowaniu obecnego konsula RP w Łucku Krzysztofa Sawickiego. Jak sam powiedział, ocenia ten zbiór wysoko.

 Jest to reportaż, w którym we wzajemnych stosunkach pomiędzy przedstawicielami różnych narodów nie ma nienawiści. Jak podkreślił Krzysztof Sawicki, znalezienie tłumacza do książki Wojciecha Gałązki nie było sprawą łatwą. Kilku ludzi odmówiło. Dopiero, gdy zwrócił się do znanego w kołach literackich tłumacza z polskiego i angielskiego, profesora Ukraińskiego Katolickiego Uniwersytetu we Lwowie Andrija Pawłyszyna, udało się zamysł zrealizować.

„Z panem Sawickim znamy się od chwili, gdy był konsulem generalnym RP we Lwowie – mówi Andrij Pawłyszyn – dzięki jego wsparciu odbywało się we Lwowie wiele imprez kulturalnych. Zawsze wspominamy go ciepło”. Po rozmowach z konsulem Sawickim na odpowiedź decydował się przez cały tydzień. Przez ten czas przeczytał książkę Pestki i omówił z wydawcą zmiany w harmonogramie wydań. Praktycznie co miesiąca Andrij Pawłyszyn wydaje książkę. Co do pracy nad tytułem „Do zobaczenia w piekle”, Pawłyszym mówi, że usiłował nie tylko przekazać dosłownie tekst, ale przenieść go z jednego kręgu kulturowego w inny, aby był czytelny zarówno dla ukraińskiego, jak i dla polskiego czytelnika.

Autor, pracując nad książką, chciał oddać moralny hołd ludziom, którzy w czasie wojny odnieśli traumy psychologiczne. „Doznali cierpień nie dlatego, że coś złego zrobili – mówi Wojciech Pestka. – Najczęściej stawali się ofiarami swego narodowego lub etnicznego pochodzenia. Bohaterami książki są Polacy, Ukraińcy, Łotysze, Białorusini, Żydzi. Ich świadectwa spisałem, żeby zapoczątkować dialog. Dopóki będziemy odwróceni plecami jeden do drugiego, wyjście z trudnych sytuacji znaleźć będzie nie łatwo. Myślę, że nastał czas podjęcia próby porozumienia się pomiędzy sobą, a przepustką do tego jest dialog”.

Wojciech Pestka przyznał – o pobycie w Łucku pozostały bardzo ciepłe wspomnienia. Tu, właśnie, spotkał się z jedną ze swych bohaterek – 90-letnią Nadiją Artiomową, a na kilka godzin przed prezentacją przekładu otrzymał wiadomość o wyróżnieniu go Międzynarodową premią literacką im. Grigorija Skoworody. Trzeba zaznaczyć, że na spotkanie z autorem przyszła wymagająca publiczność. Większość już zapoznała się z książką i dlatego zasypywali go pytaniami. Książka zebrała wiele pochlebnych recenzji.

„Reportaże pisane są przez mistrza słowa, dlatego lekko się je czyta – twierdzi przewodnicząca wołyńskiego oddziału Narodowego Stowarzyszenia Pisarzy Nina Goryk. – Otwierasz książkę i nie zauważasz, jak po krótkim czasie wiedziesz dialog z autorem i z samym sobą. Pisarz przykuwa uwagę, zmusza wyciągać wnioski i wybierać akcenty. Jest to nadzwyczaj interesujące”.

Dzięki wsparciu Konsulatu Generalnego RP w Łucku spotkania z autorem i prezentacje książki odbyły się nie tylko w Łucku, ale też w Równym, Kijowie i Ostrogu.

Agnieszka Ratna

Kurier Galicyjski 

Усі права застережені © Видавництво «Астролябія», 2017