ПОВНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ ФРІДРІХА НІЦШЕ

Упорядкували Джорджо Коллі і Мацціно Монтінарі

Науковий редактор українського видання Олег Фешовець

Переклали Катерина Котюк, Орест Семотюк і Олег Фешовець

Літературний редактор Юлія Дембовська

Перекладено і видається за:

Nietzsche, Friedrich. Werke. Kritische Gesamtausgabe. Begründet von Giorgio Colli und Mazzino Montinari, weitergeführt von Volker Gerhardt, Norbert Miller, Wolfgang Müller-Lauter und Karl Pestalozzi. Berlin ‒ New York : Walter de Gruyter, 1967 і наст.

Під час роботи над фаховим редагуванням перекладу використовуються й опубліковані томи «Історично-критичного коментаря до праць Фрідріха Ніцше» (Nietzsche-Kommentar, NK), спільного довготривалого проекту Гайбельберзької академії наук, Альберт-Людвіґ-Університету у Фрайбурґу та Видавництва «Walter de Gruyter».


ПЕРЕДЗАМОВЛЕННЯ НА ПЕРШІ ШІСТЬ ТОМІВ

зібрання, які будуть видані ПРОТЯГОМ 2-Х РОКІВ:


[ТОМ 1.]

Народження трагедії. Невчасні міркування І‒ІV. Твори спадку базельського періоду 1870–1873

Обсяг видання 1008 сторінок. Планована ціна 290 грн. Ціна за умови передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 207 грн.

Зміст тому

Олег Фешовець. Передслово

Фолькер Ґергардт. Вітальне слово до українського видання творів Фрідріха Ніцше

Олег Фешовець. Про спосіб прочитання та форму видання творів Фрідріха Ніцше

Мацціно Монтінарі. Попередні зауваги   

Народження трагедії (переклав Олег Фешовець)

Невчасні міркування І: Давід Штраус як сповідник і письменник (переклала Катерина Котюк)

Невчасні міркування ІІ: Про користь і шкоду історії для життя (переклала Катерина Котюк)

Невчасні міркування ІІІ: Шопенгауер як вихователь (переклала Катерина Котюк)       

Невчасні міркування ІV: Ріхард Ваґнер у Байройті (переклала Катерина Котюк)       

Твори спадку базельського періоду 1870–1873 (переклав Олег Фешовець)   

       Дві публічні доповіді про грецьку трагедію

       Діонісівський світогляд

       Народження трагічної думки

       Сократ і грецька трагедія

       Про майбутнє наших освітніх установ

       П’ять передмов до п’яти ненаписаних книг

       Новорічне слово до видавця тижневика «У новому царстві»

       Філософія у трагічну епоху греків

       Про істину та брехню в позаморальному сенсі   

       Пересторога німцям

Джорджо Коллі. Післямова   


[ТОМ 2.]

Людське, надто людське І‒II

Обсяг видання 624 сторінки. Планована ціна 180 грн. Ціна за умови передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 126 грн.

Зміст тому

Олег Фешовець. Передслово

Мацціно Монтінарі. Попередні зауваги

Людське, надто людське. Книга для вільних умів. Перша частина (переклала Катерина Котюк)

Людське, надто людське. Книга для вільних умів. Друга частина (переклала Катерина Котюк)

    Передмова

    Перемішані думки і вислови

Мандрівник і його тінь

Джорджо Коллі. Післямова (переклала Катерина Котюк)


[Том 3.]

Вранішня заграва. Ідилії з Мессіни. Весела наука

Обсяг видання 672 сторінки. Планована ціна 190 грн. Ціна за умови передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 135 грн.

Зміст тому

Олег Фешовець. Передслово

Мацціно Монтінарі. Попередні зауваги

Вранішня заграва. Думки про моральні упередження (переклала Катерина Котюк)

Ідилії з Мессіни (переклав Олег Фешовець)

Весела наука (переклала Катерина Котюк)

Джорджо Коллі. Післямова   


[ТОМ 4.]

Так мовив Заратустра

Обсяг видання 416 сторінок. Планована ціна 160 грн. Ціна за умови передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 117 грн.

Зміст тому

Олег Фешовець. Передслово

Мацціно Монтінарі. Попередні зауваги

Так мовив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого (переклав Олег Фешовець)

Джорджо Коллі. Післямова   


[Том 5.]

Потойбіч добра і зла. Генеалогія моралі

Обсяг видання 448 сторінок. Планована ціна 170 грн. Ціна за умови передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 126 грн.

Зміст тому

Олег Фешовець. Передслово

Мацціно Монтінарі. Попередні зауваги

Потойбіч добра і зла (переклав Орест Семотюк).

Генеалогія моралі (переклав Орест Семотюк).

Джорджо Коллі. Післямова   


[Том 6.]

Випадок Ваґнера. Сутінки ідолів. Антихрист. Ecce homo. Діонісівські дифірамби. Ніцше contra Ваґнер

Обсяг видання 432 сторінки. Планована ціна 165 грн. Ціна за умови передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 117 грн.

Зміст тому

Олег Фешовець. Передслово

Мацціно Монтінарі. Попередні зауваги

Випадок Ваґнера (переклав Орест Семотюк)

Сутінки ідолів (переклав Орест Семотюк)

Антихрист (переклав Орест Семотюк)

Ecce homo (переклав Орест Семотюк)

Діонісівські дифірамби (переклав Олег Фешовець)

Ніцше contra Ваґнер (переклав Орест Семотюк)

Джорджо Коллі. Післямова   


ПЕРЕДПЛАТИТИ УСІ 6 ВИЩЕЗАЗНАЧЕНИХ ТОМІВ МОЖНА ТУТ.

Вартість передплати, включно з клубною знижкою -10%, становитиме 810 грн.

Просимо взяти до уваги, що томи виходитимуть у різний час, не за зазначеним вище порядком і надсилатимуться кожен окремо.


Ціна примірника може зростати, однак це не стосуватиметься тих читачів, що вже передплатять видання!


Передплата на інші томи зібрання стане можливою після видання шести томів завершених праць. Зміст інших томів зібрання: [Том 7.] Твори спадку 1869–1874; [Том 8.] Твори спадку 1875–1879; [Том 9.] Твори спадку 1880–1882; [Том 10.] Твори спадку 1882–1884; [Том 11.] Твори спадку 1884–1885; [Том 12.] Твори спадку 1885–1887; [Том 13.] Твори спадку 1887–1889; [Том 14.] Вступ до KSA. Перелік праць і скорочень. Коментарі до 1–13 томів; [Том 15.] Хроніка життя Ніцше. Конкорданс. Перелік усіх поезій. Загальний покажчик.


ПРО СПОСІБ ПРОЧИТАННЯ ТА ФОРМУ ВИДАННЯ ТВОРІВ ФРІДРІХА НІЦШЕ

Написати передмову до зібрання творів Фрідріха Ніцше — складне завдання. І не лише тому, що така передмова вимагає неможливого — відстороненості, коли з цим мислителем пов’язує тривале, багатолітнє, учнівство, яке почалося ще у шкільні роки з літнього таємного читання копії «недозволеного» на той час твору з майже наркотичною дією, і триває нині вже як професійно-твереза робота. І не тому, що в історії західної думки його філософування є аж надто важливим — переломним — моментом, який розділяє все на те, що було до нього та буде опісля. І зовсім не тому, що при будь-якій згадці імені цього автора пересічний «освічений» вимагає «політично коректних» коментарів, робити які не хочеться.

Це завдання важке через інше: Фрідріх Ніцше належить таки до небезпечних мислителів. Така слава супроводжує не лише його. Втім Ніцшева небезпечність, якщо порівняти, наприклад, із небезпечністю Ґеорґа Геґеля, який руйнує незрілі уми ілюзією легких розв’язків важких проблем, є іншою, значнішою. Ніцше ставить перед собою та розв’язує найскладніші — межові — проблеми, бере під прискіпливо-безжальний розгляд найважливіше, не турбується про тисячолітні заборони та святощі, витлумачує філософію як моторошно-фатальне, цезаристське покликання, позбавляючи кожного, хто серйозно сприйняв його заклики, будь-якого прихистку у визначеності. Його мислення постає перед нами як потужний вихор, що погрожує захопити з собою та врешті знищити кожного, хто необачно наблизиться до нього. Втім, найвища вимога Ніцше — навчитися виживати у цьому смерчі. Його філософування — це не просто нагромадження висловів. Це — зіткнення потужних протилежно заряджених сил. І тільки завдяки особливій вправності можна вижити, впорядкувавши та спрямувавши їх в одне русло. Тому завдання передмови до повного зібрання його творів, гадаю, й повинне полягати в тому, щоб підказати спосіб такого виживання — тобто спосіб прочитання Ніцше.

Ніцше — суперечливий мислитель. Кожну тему, якої торкається, він розглядає завжди з протилежних перспектив, на кожне з посталих запитань знаходить протилежні відповіді [1]. Так, наприклад, виразному земному вибору у творенні сенсу існування, «прагненню тіла», протистоїть вимога пробудження «діонісівського ніщо» та самознищення індивіда; культуротворчому титанізму — брехливість «культурної людини»; заперечення ідеї самопожертви вимогою жити якомога довше, попри очевидне авторове жертвування собою; проповідування рівноваги з опановчим «аполлонівським» принципом і перенаголошення на непогамовному «діонісівському»; вихід у етиці «потойбіч добра і зла», разом із наголошенням на небезпеці бути «розірваним» між ними; пізнавальний пафос — аж до «занурення у брудну воду» істини та «спокушування самого спокусника», разом із «ніщо не істинне»; науковий аскетизм — і «спалахую від власних думок»; поетизація філософії — і «поети брешуть»; «безумовне “Ні!”» християнству — разом із означенням його як «найкращого шматка ідеального життя»; священники — «отруйні павуки на дереві життя», коли ж у їхній особі людський тип досягає «всепроникної натхненності»; Церква — ворог усього шляхетного на землі, коли боротьба проти неї кваліфікується як опір «натур нижчих»; витлумачення вимог емансипації як «інстинктивної ненависті» жінки-невдахи — і голосування за допуск жінок до здобуття докторського ступеня «заступника декана N»… Цей перелік можна продовжувати і далі, переходячи від теми до теми.

У Ніцше кожен може знайти те, що йому до вподоби. Тут можна гарно розважитися, читаючи легко, вихоплюючи окремі цитати-перли, не турбуючись ані про суперечливість, ані про цілісність. І цей спосіб, передбачаючи лише розвагу, мало чим загрожує. Утім, можна поставитися до такого читання серйозніше. Тоді Ніцше стає «лабіринтом» для кожного, хто хоче його збагнути, а для початківців — інтелектуальною пасткою. Саме томý, зауваживши невдоволення від вибіркового, розважального читання, мусимо перемахнути через проміжні ризиковані щаблі і братися до серйозного дослідження всього Ніцшевого спадку. Ймовірно, саме тоді, за позірною суперечливістю його промовляння, ми помітимо приховану цілісність мислення, що й допоможе пояснити очевидну впливовість його думки?!

Можна цілком погодитися з думкою Карла Ясперса, що навряд чи вдасться досягнути цієї цілісності, зводячи філософування Ніцше до якоїсь однієї ідеї [2], як-от волі до влади, соціального дуалізму, надлюдини чи антихристиянства: бодай уже через те, що, згідно з його вченням, воля до влади мусить бути опанована заради життя, у сприйнятті ідеї вічного повернення подоланим соціальний дуалізм, надлюдина виявляється лише зникомою в несхопному горизонті ілюзією, а за зізнанням самого автора, він ніколи не зраджував християнство «у своєму серці». Утім, Фрідріх Ніцше навряд чи потребує — навіть і «з поваги» до нього — Ясперсової послуги з вилучення цитат «натуралістичного й екстремістського» характеру [3]. Досвід підказує, що ніби випадкові чи незрозумілі фрази або дії можуть у певний час несподівано висвітитися прихованим сенсом і розкрити своє призначення в цілості філософського діяння — хоч би навіть як провокація, чи противага, чи жертва, чи маска. Метафізично плідним, але екзистенційно невлучним є вписування подвижництва Ніцше в долю європейського людства [4]: тут поза увагою Мартіна Гайдеґґера залишається мудрість моторошного людського страдництва, парадоксально преображена в дивовижну пісню на честь існування.

Як би дивно це не звучало в передмові до зібрання творів філософа, але читання Ніцшевих текстів вимагає співчутливості. Проте це найменше означає звичайну сентиментальність, а радше — герменевтичний методичний принцип. З такою співчутливістю ми маємо шанс здолати звичну для розуму поверховість і, завдяки емпатичному спогляданню, не проґавити важливого, не піддатися спокусі відмахнутися від невигідної для власного виживання ідеї чи редукувати її до якоїсь буденної обставини, — а натомість, вжившись, цілісним пережиттям схопити глибинну цілісність екзистенції Фрідріха Ніцше. Бо лише чужинецьки неспівчутливою настановою можна пояснити намагання розкласти його ідеї по шухлядах «періодів творчості». І лише знечулений, з притупленою функцією смакових рецепторів язик може вимовити словосполучення на кшталт «ранній Ніцше», «пізній Гайдеґґер». Є такі мислителі, чий шлях можна збагнути лише з допомогою Берґсонової ідеї про первісну інтуїцію. А непомічання дивовижної цілісності Ніцшевої екзистенції, гадаю, пояснюється радше небажанням змінити триб власного життя, адже «чари цих битв у тому, що той, хто їх споглядає, також мусить битися»!

Співчутливий читач завжди буде винагороджений. Бо Ніцше — турботливий автор, котрий намагається бути зрозумілим. От в одному з листів він кидає підказку: щоб осягнути цілісність його творіння, потрібно здобутися на певний «пристрасний стан», необхідний для розуміння. І дійсно, переходячи від рядка до рядка, від праці до праці, від ідеї до ідеї, важко позбутися враження якогось прихованого зв’язку між ними: втім не смислового, радше — досмислового. Тут можна говорити про певну настроєвість, «тональність» усього Ніцшевого творіння: радісний початковий злет сподівань, напружене долання вершини, зачароване щасливе ширяння, злам, жахливе падіння, ламання крил — і знову пробудження до нових сподівань, потужний гімн існуванню, що сплівся з радості та журби, з найвищих поривань і найглибшої безнадії. Може, декого це здивує, але українському читачеві той драматичний настрій можна пояснити найкраще — можливо, завдяки спільному романтичному джерелу, — на прикладі творчості Тараса Шевченка. Варто прислухатись уже до окремих рядків твору «До Основ’яненка», де автор розпинає нас (але насамперед себе!) між радикально протилежними почуттями — надією та зневірою, — що рвучко переходять одне в одне: за сумним «На тім степу скрізь могили / Стоять та сумують» короткочасне ностальгійно-піднесене «Де тирса шуміла / Де кров ляха, татарина / Морем червоніла»; далі ще глибший тужливий спад: «Не вернуться / Навіки пропали!» — а за ним неждано загрозливе наростання: «Смійся, лютий враже! / Та не дуже, бо все гине. — / Слава не поляже»; відтак знову падіння в почуття марноти поривань: «Насміються на псалом той, / Що виллю сльозами». Ця розірваність сіє неспокій, руйнує звичні орієнтири, пропонує дивну, на перший погляд, мораль, що також ґрунтується на поєднанні протилежного, неначе несумісного. Ось фрагмент із «Гайдамаків»: «Гомоніла Україна, / Довго гомоніла, / Довго, довго кров степами / Текла-червоніла. / І день, і ніч — ґвалт, гармати; / Земля стогне, гнеться», — і далі — зверніть увагу! — «Сумно, страшно, а згадаєш — / Серце усміхнеться». І зовсім несподіване для буденної свідомості поєднання в «Чигирине, Чигирине…»: «Я посію мої сльози, / Мої щирі сльози. / Може, зійдуть і виростуть / Ножі обоюдні» (!), — і за цим: «Меж ножами… розів’ється… / Моє слово тихосумне, / Богобоязливе» (!).

Наш світ таки є «домом печалі», що, як влучно зазначає Артур Шопенгауер, дає «матеріал» радше для зображення Пекла й аж ніяк не Раю. А справжня — зріла, а не юнацька — радість (Ніцшева «метафізична веселість» або ж Сковородинівське «круглорічне Різдво») можлива лише як преображена найглибша скорбота. Досягнути її, як вважає Фрідріх Ніцше, найкраще та найповніше вдалося давнім еллінам — завдяки своєму трагічному чуттю життя, втіленому в такому мистецькому творінні, як грецька трагедія. Екзистенція елліна є переплетінням двох протилежно спрямованих принципів — діонісівського й аполлонівського: з одного боку, темної, хаотичної буттєвої основи світу, що дає силу діяти і водночас сіє мертвотний страх, поглинаючи всі творіння індивіда і його самого, постійно нагадуючи про марнотність існування, та, з другого боку, формотворчого пориву опанувати хаос титанічних життєвих сил, послабити їх мірою, законом, мистецькою ілюзією, яка приховує від індивіда жахливу буттєву правду. Давній еллін навчився прикриватись аполлонівським мистецьким творінням, аби знести діонісівські силу і правду (і горе тому, хто не має мистецького обдарування!), втім, він таки не випускає їх із ока. З такою настановою він стає сильним і плідним: Аполлон наснажує його на політичне, пізнавальне чи мистецьке творіння, а Діоніс дає силу це здійснити, однак повсякчас нагадує про минущість і недосконалість творіння та самого творця. Урешті, будь-яка звитяга має гіркий присмак, застерігаючи, що це, можливо, перша й остання перемога і що пережити її потрібно саме як першу й останню. Знаючи, що на все чекає невідворотна загибель, еллін творить — як востаннє — з куражною радістю відчайдуха. Так він наважується на величну мандрівку своїм хистким човном. І весь світ дотепер дивується, що ця мандрівка таки вдалась, і живе зі здобутого в ній «золотого руна»…

Дискусія про достовірність Ніцшевого розуміння античності, що розгорнулася відразу ж після публікації його «Народження трагедії», видається мені цілком зайвою: адже тут насамперед ідеться про розуміння природи людського діяння, про основи культури, філософії та політики, тобто радше про нас (для Ніцше — про його німецьких сучасників), а не про давніх еллінів. Ідеться про повноту людського існування, про те, за яких умов це існування не є марним, про те, коли воно проявляється найпотужніше, тобто — про силу (а відтак і слабкість) як свідчення існування (чи, відповідно, завмирання). От згадаймо знову Шевченкове з «Минають дні, минають ночі…»: «Не дай спати ходячому, / Серцем замирати / І гнилою колодою / По світу валятись. / А дай жити, серцем жити / І людей любити, / А коли ні… то проклинать / І світ запалити!». Глянувши з такої перспективи на Ніцшеве творіння, ми навряд чи побачимо «уламки», «висаджену в повітря скелю», розвалену будову, як переконує нас Карл Ясперс [5] у своєму «вступі до розуміння» Ніцшевого філософування. Передовсім ми почуємо драматично-напружену, з дивовижними перепадами мелодію, що іноді дзвенить, іноді гуркоче, іноді майже нечутна, проте незмінно нуртує в ледь досяжній глибині його екзистенції. Цю музику, мотиви якої прочуваємо в собі, коли читаємо Ніцше, можна загалом означити, дотримуючись підказок автора, як «трагічну». Вона породжує в нас драматичний настрій, тобто насамперед пробуджує, оживлює, спонукає існувати. Щонайменше — не залишає байдужими.

З цього глибинного екзистенційного настрою можна вже легко вивести все творіння Фрідріха Ніцше, а його назвати, як він зробив це сам в автобіографічному творі «Esse Homo», «першим трагічним філософом». Уже з цього трагічного настрою можна виснувати і тотальну «невчасність», його неприязнь до ідей, наук, мистецтв, моралі та культури загалом тієї так званої «декадансної епохи», і знецінення наук як результату сократичного падіння; нігілізм і спробу переоцінки вартостей, концепцію «смерті Бога» та виразно земний вибір; екстремізм висловлювань і порушення рівноваги на користь діонісівського принципу; переінтерпретацію Шопенгауерової «світової волі» в індивідуальну «волю до влади»; ідею надлюдини; принципи становлення та вічного повернення; конструювання нової моралі та намагання інтенсифікувати релігійне пережиття світу тощо.

Ледве чи варто називати Ніцшеве творіння «недобудованим» або «зруйнованим». Чи ж узагалі є звершуваними такі наміри? Тоді, коли «стерто лінію горизонту», розірвано ланцюг, що «поєднував землю з її сонцем», а Бога — «вбито», коли вже навряд чи можна з’ясувати, де «верх і низ», і коли ми самі, ймовірно, вже лиш «без кінця падаємо назад, і вбік, і вперед, і ще куди-небудь» або ж блукаємо в «безмежному ніщо». Чи ж може тоді хтось узяти на себе божеське завдання?! Хіба що наважитися на нескінченну (а отже — безнадійну) мандрівку під сигнатурою «я люблю тебе, вічносте». У безмежну пустку, що завжди залишається відкрита для трагічного мислителя, скільки не кидай думок, усе одно її не наповниш. Тут може йтися лише про первинне структурування хаосу, лише про спробу віднайти первинну «точку опори». То чи варто тоді міряти Ніцшеве творіння за шкалою продуцента публікацій? Чи це було найважливіше в його зусиллях — залишити по собі товсті томи завершених трактатів? Уже самé домінування в його працях романтично-фрагментарного викладу (навіть у завершених текстах) промовляє про інше: трагічне світовідчуття залишає наодинці з несхопним, виштовхує на власний шлях, на міліаріумах якого написано: «Неможливий для іншого». — Тут кожен із хаотичного нагромадження звуків приречений самостійно вибудовувати власну музичну гармонію. А тому який сенс у виписаних трактатах, гарно вибудуваних системах, у цій спрощеній узагальненій зрозумілості, коли щасливий порятунок із лабіринту, куди втрапив, можливий лише завдяки чудесній допомозі та власній мужності?!

Задля цілісного прочитання Фрідріха Ніцше необхідне й відповідне видання його творів: без усієї цієї маси «вчасних», але таких далеких од «невчасного» першотвору коментарів, що зазвичай лише водять читача манівцями вдаваного розуміння. Це видання мусить бути документом його мислення, своєрідним протоколом висловлених думок без, наскільки це можливо, концептуального втручання видавця чи редактора. Утім стиль мислення самого автора значно ускладнює таке завдання. Він завжди «мандрує по забороненому», завжди займає позицію, де в нього «не може бути союзників». — Тоді кому потрібне його цілісне сприйняття? За життя він приречений на самотність, а по смерті — на постійне припасовування до вимог дня і до компенсаторних фантазій чергового інтерпретатора. — Звичайна доля всіх, подібних до нього, як і, знову ж таки, нашого Тараса Шевченка: якби витерти з його творінь усі незручні — будь-коли та будь для кого, в тому числі й для наших сучасних «припасованих» нашої «модерної» України, то від його спадку не залишилося б нічого. Ніцшеве творіння завжди відштовхуватиме та притягуватиме водночас, а тому провокуватиме намагання на чомусь наголосити, щось піднести, щось вилучити, затінити, публічно чогось зректися, послабити чи й узагалі — ніяково замовчати. Бо інакше — в разі готовності прийняти Ніцшеве філософування загалом — змінитися, припасуватися мали б уже самі читачі, інтерпретатори чи видавці. Та надто непевним і небезпечним виглядає шлях, на який він так «по-щуроловськи» закликає: тож непевною має бути радше доля його творінь.

Уже перші два видання (з ініціативи Франца Овербека [6] та за редакцією Петера Ґаста [7], розпочате 1892 року і відкликане 1894-го [8]; та за редакцією Фрідріха Кьоґеля [9], розпочате 1895 року і відкликане 1897-го [10]; обидва — у друкарні «С. G. Naumann» [11], Ляйпціґ) перервалися через намагання сестри і розпорядниці спадку — Елізабет Фьорстер-Ніцше [12] — впливати на редакторську політику. А 19-томне «Повне видання» (відоме як «Großoktavausgabe» [13]; опублікували «С. G. Naumann» і «A. Kröner» [14], Ляйпціґ), яке Елізабет почала готувати разом з Артуром Зайдлем [15] з 1898 року і робота над яким була завершена 1926 року, уже на самому початку накликало на себе критику фахівців, які закидали укладачам фальшування. Вади цього видання значною мірою повторилися і в створеному на основі 19-томника так званому «Kleinoktavаusgabe» [16] (16 томів; опублікували «С. G. Naumann» і «A. Kröner», Ляйпціґ) і у 23-томному зібранні творів видавництва «Musarion» [17] (Мюнхен, 1920–1929 [18]). Коли спадок Фрідріха Ніцше перейшов у публічне надбання, Архів Ніцше спробував виправити ситуацію і спільно з видавництвом «C. H. Beck» [19] взявся за підготовку «Історично-критичного повного видання» [20], яке, втім, перервалося з огляду на політичні обставини. Скандал набув конкретних обрисів, коли вийшов друком (видавництво «Hanser» [21]) 3-томник творів Фрідріха Ніцше за редакцією Карла Шлєхти [22]: відома «Воля до влади» кваліфікувалася тут як упереджена компіляція нотаток автора, зроблених у 1880-х роках. Проте цілком неочікуваного розвитку історія спроб видати варте довіри «повне зібрання творів» Фрідріха Ніцше набула з 1958 року, коли у двох філософів з Флоренції — Джорджо Коллі та Мацціно Монтінарі — виникла ідея видати італійською мовою зібрання творів, яке б охопило всі прижиттєво опубліковані, а також неопубліковані та незавершені твори нашого автора. Однак виявилося, що перекладати немає з чого: щоб розпочати роботу над італійським виданням, потрібно було підготувати німецьке, вивчивши й упорядкувавши весь Ніцшів спадок, який, на диво, залишався на той час іще не вивченим і не впорядкованим. Це відштовхнуло від проекту італійське видавництво «Einaudi», що спочатку зголосилося до нього. Боячись пересудів, які в той час традиційно супроводжували ім’я Фрідріха Ніцше, не бажали братися за цей проект і німецькі видавництва. Та коли справа підготовки видання просунулася вперед, за проект взялося новостворене видавництво «Adelphi» [23] з Мілана, а до фінансування долучилося французьке видавництво «Galimard». Вже пізніше, коли 1964 року вийшли друком перші томи італійсько-французького проекту, право на видання німецькою мовою «Повного зібрання творів» одного з найвідоміших своїх співвітчизників німецьке видавництво «Walter de Gruyter» змушене було купувати.

За основу для пропонованого першого українського видання повного зібрання творів Фрідріха Ніцше взято великотиражне «Критично-наукове видання» у 15-ти томах [24] (спільний проект видавництв «Walter de Gruyter» і «DTV» [25]), що, своєю чергою, було підготовлене на основі «Критичного повного видання» [26], яке уклали Джорджо Коллі та Мацціно Монтінарі. Це німецьке видання вміщує всі видані за життя твори філософа (тт. 1–6) і так звані «Твори спадку» — неопубліковані за життя твори, незавершені праці, а також окремі фрагменти (частково — т. 1 і повністю — тт. 7–13). На відміну від більшості попередніх вищезгаданих видань, «Твори спадку» тут упорядковані вже не за концептуальним, а за хронологічним принципом, який лише документує історію виникнення та формування думок мислителя. Останні — 14-й і 15-й — томи, які містять вступ до видання, коментарі до попередніх 13-ти томів, розлогу хроніку життя Ніцше, загальний покажчик імен і власних назв, також виконані в аскетично-фактографічному стилі та не перешкоджають поставленій меті: неупереджено представити, наскільки це можливо, всю екзистенцію мислителя читачеві, залишаючи за останнім право самому тлумачити Ніцшеве послання. Це і було підставою нашого вибору на користь проекту видавництв «Walter de Gruyter» і «Deutscher Taschenbuch Verlag».


ОЛЕГ ФЕШОВЕЦЬ
засновник Видавництва «Астролябія»,
головний редактор Львівського мілітарного альманаху «Цитаделя»,
професор Українського Вільного Університету у Мюнхені


_________________________________________

[1] На цьому наголошує, наприклад, Карл Ясперс. Див.: Jaspers, Karl. Nietzsche. Einführung in das Verständnis seines Philosophierens. 4. Aufl. Berlin ‒ New York : Walter de Gruyter, 1981. S. 17.
[2] Там само. S. 12‒13.
[3] Там само. S. 6.
[4] Heidegger, Martin. Nietzsche. 1. Aufl. Bd. 1. Pfullingen : Günther Neske, 1961. S. 477.
[5] Jaspers, Karl. Nietzsche. Einführung in das Verständnis seines Philosophierens. 4. Aufl. Berlin ‒ New York : Walter de Gruyter, 1981. S. 9.
[6] Овербек, Франц Камілл (1837‒1935) — німецький історик, теолог, професор церковної історії Базельського університету. Спеціалізувався на ранньохристиянській літературі. Близький друг Ф. Ніцше та Е. Роде, з якими вів тривале листування. Саме завдяки старанням Ф. Овербека було врятовано туринські рукописи, що разом із його власним листуванням склали основу Базельської архівної збірки. Був послідовним критиком видавничої політики Архіву Ніцше.
[7] Ґаст, Петер (спр. Гайнріх Кьозеліц, інші псевд. Петер Шлєміль, Петрус Єреміт, 1854‒1918) — німецький письменник і композитор, самозречний помічник і приятель Ф. Ніцше, видавець його творів. Його спроба видати зібрання творів свого наставника зазнала невдачі 1894 року через втручання Е. Фьорстер-Ніцше (надруковані п’ять томів були знищені). 1899 року повернувся до роботи над рукописами в Архіві Ніцше та став одним з упорядників збірки фрагментів «Воля до влади» (1-ше вид. 1906 р.), однак 1909 року остаточно відійшов від архіву і до смерті проживав у своєму рідному Аннаберґу, присвятивши себе письменницькій діяльності. Нині його архів є частиною фондів Архіву Ніцше.
[8] Nietzsche’s Werke. In 7 Bde. Hrsg. von Peter Gast. Leipzig : C. G. Naumann, 1892–1894 (абр. GAG).
[9] Кьоґель, Фрідріх (1860‒1904) — німецький письменник, композитор, підприємець і альпініст, популяризатор творчості Ф. Ніцше. Тривалий час працював на керівних посадах у металургійному підприємстві, водночас публікуючи критичні статті в тодішніх журналах (як-от Die Grenzboten). Покинув роботу в компанії і став вільним лектором після того, як ознайомився з працями Ф. Ніцше. 1894 року Е. Фьорстер-Ніцше залучила його до роботи над упорядкуванням і виданням творів брата. 1897 року полишив архів і повернувся до підприємницької діяльності, яку поєднував з роботою у Вільній літературній спілці Дюссельдорфа. Протягом 1895‒1897 років йому вдалося видати 12 томів (вісім томів завершених праць + чотири томи творів спадку).
[10] Nietzsche’s Werke. In 12 Bde. Hrsg. von Fritz Koegel. Leipzig : C. G. Naumann 1895–1897 (GAK).
[11] Друкарня Карла Ґустава Науманна (1799‒1862) з Ляйпціґа, що працювала також як і видавництво. Відома насамперед завдяки колекціям вишуканих шрифтів і виданням творів Фрідріха Ніцше (публікувала твори ще за його притомного життя) та Ойґена Дюрінґа. Вела свою історію з 1802 року, а К. Ґ. Науманн придбав її 1824-го.
[12] Фьорстер-Ніцше, Елізабет (1846‒1935) — сестра і розпорядниця спадку Ф. Ніцше, засновниця і фактичний керівник Архіву Ніцше. Її гостро критикували за підхід до видання спадку брата.
[13] Nietzsche’s Werke. In 19 Bde. + 1 Registerbd. Hrsg. vom Nietzsche-Archiv (Fritz Koegel, Ernst und August Horneffer, Peter Gast, Otto Weiss, Ernst Holzer, Otto Crusius, Wilhelm Nestle, u. a.). Leipzig : C. G. Naumann [до 1910] ‒ A. Kröner, 1899‒1913/1926 (Gr.-8°, GA).
[14] Alfred Kröner Verlag — німецьке видавництво, яке 1904 року у Штуттґарті заснував Альфред Крьонер. 1907 року видавництво переїхало до Ляйпціґа, а 1937 року повернулося до Штуттґарта, де працює й нині, видаючи від п’яти до десяти нових титулів річно. Відоме насамперед виданнями творів Якоба Буркгардта, Вільгельма Вундта, Еміля Дюркгайма, Фрідріха Ніцше, Давіда Штрауса.
[15] Зайдль, Артур (1863‒1928) — німецький письменник, драматург і музикознавець. З 1887 року працював у редакціях кількох мюнхенських і гамбурзьких газет та журналів, з 1898-го — в Архіві Ніцше, а з 1903-го і до смерті обіймав посаду драматурга Придворного театру в Дессау.
[16] Nietzsche’s Werke. In 16 Bde. Hrsg. vom Nietzsche-Archiv. Leipzig : C. G. Naumann [до 1910] ‒ Alfred Kröner 1899–1912 (KA).
[17] Musarion Verlag — німецьке видавництво, що працювало у Мюнхені у 1919‒1949 роках, заснував Альберт Вендт, з 1921 року — акціонерне товариство. Здебільшого видавало «високу» художню літературу. Найбільш відоме завдяки зібранню творів Фрідріха Ніцше у 23 томах.
[18] Nietzsche, Friedrich. Gesammelte Werke. In 23 Bdе. Hrsg. Richard Oehler, Max Oehler und Friedrich Chr. Würzbach, im Auftrag von Elisabeth Förster-Nietzsche. München : Musarion, 1920‒1929 (MusA).
[19] Verlag C. H. Beck — велике незалежне німецьке видавництво з осідком у Мюнхені. Заснував його 1763 року Карл Ґоттлоб Бек, але назване видавництво на честь його сина, Карла Гайнріха. Видає художню, наукову, теологічну та юридичну літературу. Донині перебуває у власності спадкоємців засновника.
[20] Nietzsche, Friedrich. Werke und Briefe. Historisch-kritische Gesamtausgabe. In 9 Bde. Hrsg. von Hans Joachim Mette, Karl Schlechta und Carl Koch. München : C. H. Beck, 1933–1940 (HKG, BAW).
[21] Carl Hanser Verlag — незалежне німецьке видавництво, яке 1928 року у Мюнхені заснував Карл Гансер. Належить до середніх підприємств. Видавало здебільшого художню літературу, але останнім часом вийшло на ринок і фахових публікацій. Донині перебуває у власності спадкоємців засновника.
[22] Nietzsche, Friedrich. Werke. In 3 Bde. Hrsg. Karl Schlechta. München : Carl Hanser, 1954‒1956; додатковий 4-й том покажчиків, Nietzsche-Index, вийшов у цьому ж видавництві 1965 року (SA).
[23] Adelphi Edizioni — італійське видавництво з Мілана. Видає художню, наукову та філософську літературу, а також італійські переклади класичних творів. Заснували 1962 року вихідці з Einaudi Лучано Фоа і Роберто Базлен. Власне імпульсом створити це видавництво став великий проект Дж. Коллі та М. Монтінарі, від якого відмовилися в Giulio Einaudi Еditore і перші томи якого з’явилися 1964 року вже в новоствореному видавництві.
[24] Nietzsche, Friedrich. Sämtliche Werke. Kritische Studienausgabe. In 15 Bde. Hrsg. von Giorgio Colli und Mazzino Montinari. München ‒ Berlin ‒ New York : Deutscher Taschenbuch Verlag ‒ Walter de Gruyter, 1980 (KSA).
[25] Deutscher Taschenbuch Verlag (DTV) — мюнхенське видавництво, засноване 1960 року 11-ма іншими німецькими видавцями для публікації книг кишенькового формату у м’якій обкладинці. Нині публікує й власні видання, а також книги у твердих обкладинках.
[26] Nietzsche, Friedrich. Werke. Kritische Gesamtausgabe. Begründet von Giorgio Colli und Mazzino Montinari, weitergeführt von Volker Gerhardt, Norbert Miller, Wolfgang Müller-Lauter und Karl Pestalozzi. Berlin ‒ New York : Walter de Gruyter, 1967 і наст. (KGW).

Усі права застережені © Видавництво «Астролябія», 2021