Піщана Гора

Піщана Гора Йоанна Батор

Друковане видання (480 стор.)
Переглянути фрагмент 75 грн.
До шахтарського містечка на заході Польщі збігаються заплутані стежки доль людей, повиштовхуваних із своїх домівок війною. Кожен по своєму сподівається на свою частку щастя на новому місці: хтось намагається знайти скарби колишніх мешканців міста, а хтось ― сягнути висот шахтарської кар’єри, одні пов’язують зміни у своєму житті зі щасливою зустріччю з якимсь чужинцем, а інші ― з перефантазовуванням свого минулого, вклеюючи власні фото до чужого сімейного альбому. Та всіма ними невидимо керує, протягом десятиліть водячи манівцями, болісний спадок поколінь, що сягає своєї кульмінації у Домініці, якій, імовірно, таки вдасться відкрити двері до нового життя…

Поділитися

Додаткова інформація

Код товару: 00125

ISBN: 978-617-664-065-3

Рік видання: 2015

Жанр: Художня література

Вікові категорії: Доросла література

Обкладинка: Тверда

Розміри: 20×13 см


Рецензії

      17 травня 2016

     Жінки в пісках

Діди гарують, батьки розкошують, онуки жебрають. Цей старий дотеп чудово ілюструє динаміку і конфлікт генерацій. Відповідно до жанрових вимог сімейного роману ця тріада, либонь, звучатиме уже так: діди роблять таку-сяку культурну революцію або стають її жертвами, батьки чинять опір новоствореній системі або сприяють її розростанню, онуки оплакують розлите молоко і блукають серед отриманих у спадок руїн. Зауважте: жодне «або» для молодшої генерації не передбачуване.

Написати захопливий родинний роман, отож, складно. Тут наперед все відомо, історії подібні одна до одної, біди на позір не відрізнити – хіба що розрізнити за ступенем важкості. Ясно, що одну і ту саму історію можна розказати у різні способи. Але ж – жанрові конвенції вимагають певних шаблонів письма і читання. От хіба що в сімейному романі за інтригу правитимуть неочікувані акценти саме на типовому. Дивно звучить, згодна: неочікуваність типового. Але так і робить польська жінка-прозаїк Йоанна Батор у своїй повільній родинній сазі «Піщана Гора» (Piaskowa Gоra, 2009). Тим, хто скучив за добротністю реалістичної прози з чітко-прозорою ідеологією і якісною штамповкою характерів, є чим потішитися.

У шахтарській польській Валжбисі, яка не так давно була німецьким Вальденбургом, є місцина – Піщана Гора (варто було таку назву вигадати як художню деталь, але той район насправді існує). Там височіє – 10 під’їздів, 11 поверхів – блочний будинок, щось типу житла для молодих спеціалістів, як годиться, понаєхавших з суміжних сел. Його називають Вавілоном (тут скоріше «башта», ніж «різноголосся») і регулярно використовують самогубці-стрибуни. Серед його мешканців – родина Хмар (хороше прізвище!). Ненажера-пияк із хворими амбіціями, ясно що нереалізованими – тато Хмара; він скоро помре, вдавившись пампухами, не варто до нього аж так звикати. Схиблена на прибиранні, перегляді бразильського «мила», рожевих кардиганах і таких-інших жіночих практиках – Ядзя, мама Хмара. Прогресивна «тичка» в чорних строях і важких ботах із надприродними здібностями до математики і з коханцем-ксьондзом – Домініка, дочка Хмара.

Протиставлення за статтю, конфлікт чоловічого і жіночого для світу Батор неактуальні; тут важить виключна суперечка генерацій, жіночих генерацій. Вона, зрештою, найвдаліший матеріал, якщо йдеться про роман ідеологічний. Коли вам чергове скажуть, що жіноча проза вирізняється тільки тим, як в ній написано про чоловіків, сміливо смійтеся в очі і радьте читати прозу Батор. Попри лагідну і знайому до оскомини нонконформістську форму сімейного роману, завдяки типізації не романтичній (звичний розклад для сімейної саги), а гротескній. «Піщана гора» – феміністична проза; без напівтонів, підморгувань і загравань начебто-феміністична-проза; ні, саме феміністична проза з крові і кости. І крові тут не забракне. (Батор походить з Валжбихи. Її твір не автобіографічний, а написаний радше за мотивами її життя. Втім, попередження, яке відкриває роман – «Усі герої вигадані. Їхня ймовірна схожість на реальних людей випадкова» – насторожує. Надто вже збитковий жест для неавтобіографічного і без того твору. Особливо поруч із присвятою «моїй родині»).

Ядзя – товста нелюба дитина, з якої виростає незграбна товста жінка. Я не написала: нелюба. Вона вчиться на медсестру, зачитується «рожевими» романами, і божеволіє від медичних сералів. Прихильниця дешевого мила (буквально теж) і лавбургерів; о так, цей набір все ще визначає духовно та інтелектуально обмежену персону жіночої статі навіть у феміністичній прозі. Її мрія – вийти заміж як не за вишуканого чистенького іноземця, котрий був навідувався до її села, то принаймні за місцевого хірурга. Одного дня тюхтійка вирішує взяти своє майбутнє у власні руки, справляє спокусливе пальтечко «в ялиночку», щоб лікар впав у м’які обійми, але сама падає на кризі і ламає ту саму вольову руку. Кінець кар’єрі – і медичній, і еротичній. Зрештою, також падіння зробить її заміжньою жінкою, буквальне падіння: вона перечепилася на вокзальних сходах і чоловік, котрий спіймав її багате тіло, став на десяток років його власником.

Найпоказовіший момент з життя Ядзі – навіть не незручна і щемка інтрижка її, уже овдовілої. Зустріла німця-перевізника, нарешті реалізувавши свою фантазію про іноземця, вперше відчула себе вільною, бодай у нешлюбному ліжку, і залишилася натомість із чорним полістеровим боді, напахченим у ластовиці дешевим дезодорантом. Ні, момент її звитяги інший. Фанатка серіалу «Рабиня Ізаура», закохана по вуха у покидька Леонсіо, вона їде разом із такими ж перефарбованими на бразильську рабиню аматорками «мила» до Варшави. Там має відбутися зустріч із акторами теленовели. Пробившись у перші ряди, Яздя потискає руку Леонсіо… Жалюгідно? Батор не збиткується над жінками «материних» генерацій. Її жорстокість – це жорстокість патологоанатома, коли всі питання усі зняті, всі наслідки очевидні, всі помилки зафіксовані; і нічого ж з цим уже не зробити. Ця гротескна біографія «матерів» розказана спокійним тоном людини, котра усвідомлює безальтернативість їхніх мрій, сподівань і виборів – або бути «королевою кухні», або… Зрештою, жодних або.      

Гротеск материної біографії очевидний. А от те, що історія дочки – напрочуд іронічна, й іронія ця викшталтовується саме з «викривлених пропорцій» материного життя, не так уже і явно. Але якщо відчитати ту іронію, вочевидиться ще одне: біографію Ядзі нам переказує точно не Домініка. Бо те яблучко від яблуні недалеко відкотилося… А хто до нас говорить з «Піщаної Гори» – напрочуд важливо. Ба, дасться чути. 

Ядзя – любителька серіалів і еротично-романтичних формул, так. Але вона – виключно споживачка. Не виробляє жодних елементів системи, в якій їй доводиться жити. Вона не опановує те, що її пригнічує – споживає і, легко перетравлюючи, повертає назад. (До речі, тема бруду, лайна і всіляких органічних нечистот – це лейтмотив «Піщаної Гори», пов'язаний саме з Ядзею). Півгодини на день – після сніданку для чоловіка і перед роботою у конторі – вона присвячує «ревматизму». Так її дотепний Хмара переінакшив «романтизм». Вона в напівсні мріє про красеня, який забере її з Вавілону. Вона відтворює навіть не сюжети любовних романів, а їхні обкладинки, не заходячи подальше першого поцілунку і пристрасних поглядів. Кожен день, за півгодини до роботи.

Домініка зростає як бунтарка і відкидає будь-які цінності матері. Вони навіть зовні несхожі, про що наголосить оповідач разів кільканадцять: Ядзя маленька, біленька, товстенька, з м’якими слов’янськими рисами – Домініка висока, худа, має густу чорну шевелюру, оливкову шкіру і виразний великий ніс. Копія копії за відсутності оригіналу: Домініка піде тим же материним шляхом, але не зупиниться на обкладинках. Вона вповні реалізує сюжет і формули еротично-романтичного «мила». Починаючи від свого пишного (бо ж красиво!) імені. Своє звільнення від влади матері вона використає для того, щоб виробити і закріпити ті елементи системи, котрі зрештою зруйнують їх обох. Отже. Відлюдкувате страшко Домініка дівчиною стає неймовірно привабливою і демонструє негадані інтелектуальні здібності, котрі забезпечують їй гідне майбутнє (гидке каченя). Вічна чужинка у власні родині, вона відкриває таємницю свого походження – хай батько і виявився, на жаль, таки її батьком, а от дід був зовсім не простим польським селянином (королева у вигнанні). Юнка спокушає молодого ксьондза і намовляє його разом втекти з захаращеного містечка до столиці; ще до того, як вона дізнається про відступ коханця, її викраде і майже вб’є суперниця (ой, та тут купа формул). Кінець-кінцем Домініка – одна з близнючок; друга дівчинка народилася мертвою і тому апріорі кращою і улюбленою (злий близнюк)… Чорне Домініки – це злегка адаптоване рожеве Ядзі, не більше того. 

Трішки спойлерів. (Маю надію, що то є спойлером, і перекладом «Піщаної Гори» корпус Батор українською не обмежиться). Історія Домініки має продовження – роман «Хмурдалія». Роки навчання «Піщаної Гори» поступляться тут рокам мандрівок (гетевські модуси роману виховання, так). Дівчина зустрічатиме все нових людей, жінок переважно, порівнюватиме їхні історії зі своєю і все більше переконуватиметься в клішованості своїх дитячих травм. Зокрема і сексуальних – ще буде довго визначатися у власній гетеро- чи гомо-. Здається, вона судомно шукає собі нову матір, щоб благополучно повернутися до Ядзі. А та смиренно дочекається: «Ядзя перекреслює тридцять три роки Домініки. Здмухує, наче крихти зі столу. Тепер за Домінікою нічого немає. Якщо зробити крок назад, то впаде в дірку. Але Ядзя завжди повторює, що якби щось таки сталося, то донька завжди може знайти притулок на Піщаній горі».

Ядзя і Домініка – гротескна жінка, іронічна жінка... Живуть за рецептом Великої Любові: «Немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу, щоб засоромити сильне» (1 Кор.: 27), навіть не усвідомлюючи, що обидві «немудрі» і «немічні», а продовжуючи ділити між собою примарні капітали «сильного». Рухомі частки, як піщинки у тій горі, але їхній рух є рухом романтичного штибу – ексцентричний за визначенням: вони скеровані не на пошук себе, а на досягнення межі. Бодай би та межа пролягала в іронії. (Але, зауважу наперед, природа кордонів тут інакша – поговоримо ще про тотальність і тоталітаризм трішки)... Добре. Але хто тут тоді жінка «нормальних пропорцій»? Адже має бути та, чия історія слугує мірою і точкою відліку? (В феміністичній прозі так працює зазвичай автобіографічний розповідач – але Батор від того свідомо відмовляється). Хто ж вона?

На кухні, де володарює пнр-івка Ядзя, висить ікона Чорної Мадонни – Матері Божої Ченстохової: «Релігія батька, якій віддав на хрест свого сина, не давала Ядзі нічого, що могло би допомогти їй у житті, бо жодній матері нічого такого не спало би на думку, і вона радше сама пішла би на хрест». Ні, це не релігійний мотив, не про вірування і ритуали йдеться. Вони якраз у романі Батор зазнають нещадної критики. Її Польща – забобонна, нетерпима, обмежена, ксено- і гомофобська; всілякі офіційні відправи викликають навіть не сарказм, а сатиричний гнів оповідача. Ні. Чорну Мадонну – «красиву мати зі шрамом» – побачимо в «Піщаній Горі» ще один раз: вона прикрашатиме кімнату Ядвіґи, прабабці Домініки – на котру чимсь скидалися обидві.

Ядвіга була мельничихою у нерівному щасливому шлюбі, яку розстріляли, бо переховувала лісових хлопців. Уже по смерті вона врятувала життя вагітній дочці, так і залишившись голосом в її голові. (Щоб відбулася нині родинна сага, та без загравань із магічним реалізмом, не смішіть!). Та поштівка з Мадонною на кухонній стіні – це постійна присутність поруч із «виродком» Ядзею жіночої сили її роду. От ні, виявляється це насправді мотив релігійний, бо йдеться про містику жіночого, про Велику Богиню.

Та, хто має право насміхатися і жаліти Ядзь і Домінік – це Софія (ім’я яке!), дочка Ядвіґи. Це її, либонь, ми чуємо весь час. Софія – праведниця світу; і це все, що треба знати про чорні кучері Домініки… А до речі, Домініка у фіналі роману має на обличчі тонкий, але виразний шрам, як «від шведської шаблі» у Чорної Мадонни.     

Хмари, як і всі, хто населяють Валжбиху, намагаються укорінитися за рахунок дітей – першого осілого покоління давнішніх зайд, колоністів і репатріантів. Тоталітаризм дає надію на стабільність, його тотальність заспокоює і втішає. Чотири жіночі генерації Хмар примудряються пережити глобальні катаклізми – війну, знову війну, депортацію, воєнний стан, декомунізацію – та не зауважити цього. Досвід руйнації особистості і приватності, який притаманний тоталізуючому світосприйняттю, стає проблемою, коли тоталітаризм зникає. Зрозуміло ж, чому проза Батор – феміністична? Малі історії її жінок не складаються у велике ціле патріархальної історії; те, що зостається у залишку, і є феміністичним ресурсом «Піщаної Горі», її посланням.

Ті десять під’їздів і одинадцять поверхів Вавілону є прозорим символом на позначення цілого, котре неминуче має розпастися на окремі елементи – дахи, з яких стрибають самогубці, спальні, в яких ґвалтують і вбивають своїх і чужих, кухні, де володарюють биті і забиті жінки, туалети, де потай обжираються до смерті п’яні чоловіки. Чи надаються ті окремі елементи до самостійного життя?

Коли приватний світ зруйновано, зникають будь-які зв’язки, «що було» і «що залишилося» постають уже непов’язаними між собою... Тоді приходить час для сімейного роману, очевидно. Сімейний роман – він завжди про недовершену реальність – і недоконану, і недосконалу. Про те, як жити у світах, які закінчуються, і процес цей триває безкінечно… Петер Надаш в 70-х назвав свій твір «Кінець сімейного роману». Поспішив. Сильно.

 

Ганна Улюра

http://zbruc.eu/



    24 березня 2016

    «Піщана Гора» Йоанни Батор: яскравий роман про безбарвне місто

ХХІ століття – це час творів про жінок. У кожному третьому (якщо не другому) романі європейські автори осмислюють досвід буття жінкою. Буття-як-іншої, буття-як-себе, буття-як-чужої, буття-як-сестри. Реабілітована тілесність, реабілітована ідентичність, спроби вийти за межі або навпаки, бажання окреслити власні межі, повернення до витоків і рух вперед – ось основні теми, до яких звертаються і Ельфріда Єлінек, і Жанна Слоньовська і Катя Петровська, і всі, хто «на слуху» у сучасного освіченого читача.

З-поміж безлічі «реабілітаційних» творів вирізняються романи польської авторки Йоанни Батор. Вирізняються насамперед своєю виразною «не-програмовістю» та іронічністю. На відміну від численних літературних маніфестів, які можна було б об’єднати під умовною назвою «Почуйте нас нарешті», Батор пише не стільки задля того, аби «достукатися» у кожні двері та вікна, а для того, аби посміятися з тих, хто намагається існувати дусі бідермаєрівського ХІХ століття. В одному з ранніх інтерв’ю письменниця зізналася: «Для мене не існує ніякого “жінка повинна, жінка не повинна”». І справді, для Батор «не повинна» – це не зухвала заява, за яку у маленькому шахтарському містечку і побити можуть, а, швидше, природний, стихійний стан буття.

Роман «Піщана Гора» Батор написала ще у 2009 році. Це час «щасливої Польщі»: Лех Качинський поки живий, країна вже у Шенгені, а нобеліатка Віслава Шимборська щойно випустила нову збірку поезій «Tutaj». Проте замість того, аби натхненно розповідати про безхмарне майбутнє або непогане «тепер», Батор оглядається назад: у 80-ті та початок 90-х, час рабині Ізаури і рожевих жуйок, контрабандою привезених з ФРН. Чому саме 80-ті? Бо для Батор найбільше важить пошук, а не віднайдення, час змін, а не сталості, рух, а не точка призначення.

Головні героїні роману – три покоління польських жінок, яких об’єднує, на перший погляд, винятково кров. Бабця Софія Масляк, мати Ядзя Масляк-Хмара і донька Домініка Хмара – це три можливі шляхи у житті, три свідомо обрані долі, за які кожна героїня несе власну відповідальність. Самотня і незалежна вдова Софія, пухкенька і жіночна Ядзя і худа розкуйовджена «не від світу цього» Домініка. Їх можна було б назвати трьома моделями жіночої поведінки, трьома типами ідентичності, якби образ кожної не був таким об’ємним і внутрішньо суперечливим. Йоанна Батор не дає нам однозначних рецептів, які український читач вже не одне десятиліття спрагло намагається відшукати, аби вирішити всі наші проблеми і нарешті наблизитися до ідеалізованої Європи.

Напевне, найважливіший образ роману – це простір. Сірий пісок, де ростуть хіба найвитриваліші чагарі, залишки арматури, брудні озерця, поміж яких блукають, немов сновиди, місцеві пияки. Тут і «безплідна земля» Еліота, і фіцджералівський пустир, і неуникні біблійні «пустельні» асоціації. Останні важать найбільше: як і нещасний народ Ізраїлю, приречений сорок років вештатися від оази до оази, ті, хто переїхав до будівель коло Піщаної Гори, не побачать світлого майбутнього, не матимуть своєї землі і не зрозуміють остаточно, куди ж вони йшли. Чужі, люди з іншого простору, постійно говорять, що у Валбжиху годі знайти щось яскраве і справжнє: грек Дімітрій зауважує, що навіть перець тут без кольору і смаку.

Піщана Гора – це «втрачений локус». Втрата, загубленість, забування – цим живе місто. Тут годі відшукати сліди минулого: нема навіть залишених німцями статуеток та ложечок, які знаходять у сусідніх містах. Час забрав із собою всі артефакти, віддавши натомість Піщаній Горі пил та іржу. Сусідів забувають, щойно вони їдуть, знайомі губляться десь посеред боліт, ніхто не згадує померлих, і від них у шафах залишається лише старий одяг, який поступово знищує сіра бліда міль. У цьому сучасному Вавилоні люди не розмовляють різними мовами, вони взагалі майже не розмовляють. Комунікація мешканців закінчується на розігруванні стандартних ситуацій «черга у магазин», «черга на автобус», «черга за новими джинсами з Туреччини», «поставити свічку у церкві під образом Чорної Мадонни».

У Піщаній Горі немає краси і немає справжньої любові. Софія Масляк так і не навчилася любити доньку, оскільки все життя видивляється у ній риси свого ґвалтівника, від якого, можливо, і завагітніла. Ядзя Хмара взагалі не любить людей, адже є серіали, і їх любити зручніше – саме там кольори яскраві, а почуття справжні. Ядзя не успадкувала маминого потягу до опору і незалежності, навпаки, вона віднаходить себе у свідомій віктимності і підкоренні обставинам. Навіть єдиний роман після смерті чоловіка Стефана Ядзя переживає мляво і збайдужіло. А коли коханий їде геть, аби вже ніколи не повернутися, вона шкодує, що у її житті більше не буде «краси» – ані чорних боді, ані дорогих нейлонових панчіх, ані розфарбованих садових гномів. Домініка Хмара не може любити таку матір, а кохання дівчини до гарного ксьондза Адася виявляється, швидше, новим щаблем досвіду, свідомим порушенням місцевих норм і правил, черговою сходинкою тієї драбиною, що виведе її геть за межі цього задушливого міста. Люди, наділені вмінням любити, у певний момент залишають Піщану Гору, не знайшовши тут ані об’єкта для свого кохання, ані прихильності оточення. Саме тому з польської пустелі тікає, забравши усіх своїх прийомних дітей, Ґражинка, якій так і не вдалося серед безлічі чоловіків знайти того, хто вміє кохати. Так самого одного дня зникає Дімітрій, ксьондз і сама Домініка.

Уявляючи Піщану Гору, згадуєш про «Доґвілль» Ларса фон Трієра, де позірно привітні люди насправді не готові до будь-якої близької взаємодії. Як і у «Доґвіллі» хороші жінки тут колекціонують порцелянові фігурки, вирощують рослини, розігрують діалоги, неначе написані заздалегідь, і носять «правильний» жіночний одяг. Як і у Трієра, до головної героїні спочатку ставляться добре, а потім, розпізнавши її інакшість, не лише нещадно цькують, а навіть намагаються вбити. Тільки на відміну від Грейс, персонажа Ніколь Кідман, Домініка не буде мститися оточенню і намагатися знищити місто, вона просто поступово про нього забуде, як про дивний сон.

Від раннього дитинства Домініка мріє про втечу: вона хоче рятувати тигрів і слонів на острові Була-Була, поїхати у сонячну Грецію з Дімітрієм, жити у Варшаві з Адасем. Її життя біля Піщаної Гори уявляється дівчинці переходом, темним брудним коридором, за яким обов’язково будуть двері у нове, «справжнє» життя. І кульмінацією переходу виявляється жахлива аварія, у якій Домініка мало не гине. Хвороба і подальша реабілітація у Німеччині для дівчини несподівано виявляються квитком в один кінець. Згодом, відвідуючі матір, Домініка щоразу обтрушується, сідаючи на потяг до Бундесу, – так, наче боїться, що разом із пилом привезе із собою у Німеччину місцеві нещастя і запах болота. Одного дня Домініка, наче deus ex machina, забирає із собою й немічну матір. Туду, в омріяну Німеччину, звідки Ядзя отримувала свої нейлонові панчохи і липкі рожеві жуйки

Весь роман – це оповідь про марні спроби віднайти власну ідентичність, яку герої постійно підміняють чужою. Ядзя уявляє себе чорнокосою Ізаурою, Галина, друга бабуся Домініки, переглядаючи випадкові знайдений альбом з фотографіями якоїсь європейської аристократичної сім’ї, починає вірити, що це її родичі. І тільки чорнява, схожа на циганку Домініка не шукає нічого поза себе самою. Можливо, саме тому її Піщана Гора «відпустить», дасть змогу вирватися за межі безбарвного простору.

Часом Батор грається із читачем, пропонуючи йому наживку з «феміністичних кліше»: погана дівчинка носить рожеву сукню і мріє вийти заміж за німця, хороша дівчина носить чорні джинси і хоче займатися математикою. Не лише читачі, а й досідчені журналісти, як-от Марта Кюбер, потрапляють на гачок Батор і пишуть рецензії, про «стандартно-феміністичний роман із купою штампів». Проте ці клішовані образи авторка доводить до такого абсурду, що годі не помітити іронії. Літературний критик Даріуш Новацкі зазначає, що «Піщана Гора» – іронічна репліка «на загальному тлі польської феміністичної прози». Йоанна Батор не тільки і не стільки бореться і руйнує, скільки сміється та переосмислює попередню літературну традицію.

Для тих, хто скучив за хеппі-ендами, «Піщана Гора» – це must-read роман. У хороших все буде добре, у не дуже хороших – теж добре, але так, як вони уявляють собі «добре». І хоча ми як читачі звикли скептично ставитися до хеппі-енду, бо це – обовязковий елемент сучасних «романів про Попелюшку і принца», тут щасливий кінець не виглядає підозріло. Нікого не перевиховують, амбівалентні персонажі не перетворяться по-олівертвістівськи на «нових пророків добра», а чужа для всіх Домініка не стане раптом «своєю». Якщо Ягєнка Пасяк любить солодкі лікери і блискучий одяг, вона щиро любитиме це все до останньої сторінки, якщо ксьондз Адась слухається мами і співає «Вирви мурам зуби ґрат», годі сподіватися на те, що він вивчить іншу пісню або покине кохану неньку. Але роман дає нам розуміння найважливішого: необов’язково підлаштовуватися під оточення, адже якщо не можеш або не хочеш змінювати себе, завжди можна змінити простір.

Богдана Романцова

Літакцент



1 лютого 2016

Йоанна Батор. Піщана гора (Joanna Bator, Piaskowa Góra).

Минулого року, під час "Донкульту", Олена Стяжкіна сказала, що коли війна — хочеться писати про танці, а про війну і страждання напишеться потім...

Важко писати про те, від чого втікаєш, що болить, і що хочеться забути... Можливо саме тому в сучасній українській літературі практично не зустрічала твори про буденне життя повоєнної України, про побут тих численних шахтарських містечок, про всі "радощі" розвинутого соціалізму з його медициною, житловими питаннями, післявоєнними переселеннями, дефіцитом, і суспільством, яке цементується страхом, соромом і почуттям провини, і мріями, що колись заживем... Ми сиділи в цьому довше, і УСРС, насправді, валиться тільки зараз, тому нам ще так не пишеться...

А от сусідня Польща такі книги вже має, і це — одна з них. Тут дві головних героїні — мама і дочка, що живуть у маленькому шахтарському містечку в західній Польщі, на так званих "приєднаних" територіях, звідки забрали попередників, і привезли наступників... Це такій погляд на історію повоєнної Польщі з одної піщаної гори, де "за німців" нічого не будували, а за Польщі поставили багатоповерхівку, напхану різними людськими життями і історіями, і від якої в різні боки розбігаються стежки людських доль...

В книзі багато персонажів, вони всі ретельно виписані, що позбавляє їх статусу другорядних, і всі на своєму місці... Я — дитина вісімдесятих, і жила у Львові, але багато знайомих до болю і ...сміху речей знайшла для себе: змагання з сусідами в кількості кришталю і меблів, слоїки, пляшки і металеві банки з-під "фірмових" алкогольних напоїв, кави і шампунів, що ґонорово вистроїлись в ряд на видному місці, прикордонна торгівля, мрії про закордон, каталоги "ОТТО", "Рабиня Ізаура" і притихше місто на 40 хвилин чергової серії, стоматологія без анастезіїї, пияцтво від безнадії, і безнадія від пияцтва, школа, що муштрує і ретельно виліплює всередині дитини всі комплекси неповноцінності...

Роман багатошаровий, насичений подіями, і є чудовим прикладом, як історією однієї родини показати всі травми, рани і проблеми окремо взятої країни. В книзі присутнє "німецьке" і "єврейське" питання, обов'язкове відвідування костелу і аборти, як звичний метод контрацепції; є про те, що кому жінка винна, чи вважає, що винна, як реалізувати себе людям з "нетрадиційною" біографією, орієнтацією, поглядами в соціалістичному "раю"... Легше написати, чого там нема... Нема солодкавості, і бажання прикрасити дійсність заради читача, що для мене робить цю книгу дуже чесною...

"Піщана гора" буде цікавою тим, хто любить родинні саги, гарно виписані персонажі, складні і неоднозначні долі і характери, тим, чиє дитинство і юність припадає на 70-ті і 80-ті, і тим, хто не боїться читати ... про минуле соцтабору, бо ми в цьому сиділи глибше на декілька поколінь, і нам, в деяких питаннях, більше дісталось...

Роман може не сподобатись тим, хто наполягає, що в книгах всі герої — шахтарі, повії, діти і люди з 8-ми класною осівтою, — мають розмовляти гарною, вишуканою літературною мовою випускників філолoгічних факультетів, там мова (і польському, і в українському варіанті) — жива, емоційна і різноманітна, присутня ненормативна лексика , яка тут є доречною, на мою думку...

Мені книга дуже сподобалась: глибока, цікава і актуальна. Дуже рекомендую!

P.S. Львів, Видавництво "Астролябія", 2015. Переклала з польської Наталка Сняданко.

P.P.S. Є продовження цієї книги, не менш цікаве: "Хмурдалія", але україномовної версії нема, сподіваюсь, поки що... Приємних вражень!

Інна Золотар



Усі права застережені © Видавництво «Астролябія», 2017