Рубали ліс... (Спогади галичанки)

Рубали ліс... (Спогади галичанки) Лариса Крушельницька

У книзі долею двох родин (Крушельницьких і Левицьких) показано драму і трагедію галицької інтелігенції у ХХ столітті. Поза тим, спогади сповнені оптимізмом і вірою в потенційні можливості нації, в її інтелектуальну силу і моральні засади. Також подано літературні портрети сучасників автора, її есе і нариси, опубліковані в різні часи і в різних виданнях.

Поділитися

Додаткова інформація

Код товару: 00085

ISBN: 978-966-8657-35-1

Рік видання: 2008

Жанр: Історія

Вікові категорії: Доросла література

Розміри: × см


Рецензії

Лютий 2013

Спогади галичанки

Мемуаристка — відома археолог, доктор історичних наук, керівниця Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. У шестирічному віці ця талановита жінка переїхала з родиною на «Велику Україну». У 1934 році. З тієї поїздки лишень вона і повернулась — усі Крушельницькі, а саме дід Антін (просвітник і освітянин), бабця Марія (колишня акторка), їх сини Іван (мистецтвознавець, батько Лариси), Богдан (аґроном), Тарас (пластун, філолог-германіст) та дочка Володимира (лікар-науковець) загинули. У маленької Лариси залишилася тільки мама, піяністка Галя Левицька, яка через хворобу не поїхала до Харкова, і бабця. Доля цієї гілки роду не менш трагічна — більшість Левицьких були священниками і не пережили «перших» та «других» совітів.

Розповідаючи історії родичів та знайомих (частина І— родина Крушельницьких, частина ІІ — родина Левицьких, частина ІІІ — Силуети) і свою власну, Лариса Іванівна показує зниклий світ галицької інтеліґенції, перейнятої ідеями служіння народові. Їхнє життя завжди було нелегким та минало у відносній бідності, пошуках роботи, конфліктах і з чужою владою, і зі своїми «примітивами», однак талановитість і любов до праці переважали все.

Людський вимір історії XX сторіччя у переказі Крушельницької вражає. Пещеній дитині, яка звикла до інтеліґентного товариства, довелося побути «ворогом народу» у паралізованому страхом Харкові, вижити у засланні в Курську, куди потрапила з дружинами розстріляних дядьків, повернутися додому завдяки участі вдови Пілсудського та голови радянського Червоного Хреста Єкатєріни Пєшкової, вчитись у Мистецько-промисловій школі («найщасливіший рік моєї юности») окупованого Львова, втікти з матір’ю від переслідувань місцевого ґестапівця до Штудгарта, потрапити на примусові роботи за розмови з радянськими полоненими, звільнитися, вийти заміж, повиступати з театром в еміґрації, повернутися в Україну, завдяки опіці військового коменданта уникнувши долі «німецьких вівчарок», дівчат-репатріянток, яких ґвалтували і калічили «визволителі», народити дочку, пережити смерть мами і бабці, витримати репресії і бідність повоєнного Львова, здобути професію і зробити кар’єру. Свою розповідь авторка закінчує гордо і щасливо — 25 серпня 1991 року саме моїй Доні було доручено виголосити Акт Незалежности на багатолюдному віче у Львові.

Ця трагічна саґа вчить, що люди і нелюди є в усіх ідеологічних таборах. Зосереджена на особистому житті родини, мемуаристка не коментує політичних процесів, не розрізняє СРСР до і після того, як владу захопив Сталін (хоча Крушельницькі загалом були ліві, Іван навіть видавав у Львові «Альманах лівого мистецтва»). Тому репресії видаються абсурдним втіленням ірраціонального зла, порядні радянські офіцери — дивними винятками, а додані до книжки рецензії на раніші її видання рясніють драматичними фразами про жертв Змія та Молоха. З історичної відстані нищення мислячих і відданих не виглядає безглуздим: нова лицемірна бюрократія не втримала би влади інакше, як масовим терором.

Тамара Злобіна

Міжнародний часопис ідей та оглядів книг «Критика» Рік XVII, число 1-2 (183-184), С. 24



Усі права застережені © Видавництво «Астролябія», 2018