From the Head

From the Head Janusz Glowacki

«From the Head» is an autobiographic book by world-famous dramatist and prose writer Janusz Głowacki. It is a collection of longer and shorter essays in which the author in an ironic way tells about stages of his creative coming-to-be and social atmosphere of Poland since fin de siècle till now. Some Polish critics consider the book to be a literary autobiography, others treat it as a collection of stories connected by a common character. The book, in any case, has already won popularity among Polish readers and abroad, and it would certainly be interesting for Ukrainian readers as well. Dynamic manner of narration, neat metaphors, expressive descriptions and characteristics, wide geography – from Warsaw and Paris to New York and Taipei – all these and some other attractions of the text will make this book a thrilling and didactive reader for the most demanding literary gourmand.

Share

Additional information

Product code: 00019

ISBN: 978-966-8657-38-2

Publish year: 2009

Genre: Fiction literature

Age categories: Adult

Cover: Hardcover

Size: 20×13 см



Reviews

        27 липня2009

      (Не)наш головний біль

У Польщі цей твір став бестселером. Його наклад сягнув близько 200 тисяч примірників. Для нашої Неньки, народ якої вважається нібито культурним і начитаним, такий феномен видається фантастикою.

Чому ж твір, який не має цікавого сюжету, який, власне, є автобіографією, до того ж автобіографією далеко не класичною, а, радше, «хаотичною», викликав у наших сусідів таку зацікавленість?

На мою думку, є тут кілька причин.

По-перше, твір співзвучний іронічній ментальності поляків. Хто хоч трохи знає цей народ, той, певно, зауважив, що поляки до багатьох речей ставляться з гумором, який непомітно переходить в іронію. Твір же Я.Гловацького цілком іронічний. І, певно, це не могло не імпонувати його співвітчизниками.

По-друге, попри деяку незвичність форми, твір читається легко. Автор не збирається «мучити» читача, пропонує йому «просту» естетику. Відсутність же автобіографічної хронології, «стрибання» автора в часі, коли він то дорослий, то «впадає» в дитинство, то знову повертається до дорослого життя і т.д., лише урізноманітнює виклад. Власне, твір Я.Гловацького – це набір цікавих автобіографічних оповідань, довільно «перемішаних». Інша річ, що в цій довільності є своя «логіка», відома хіба що самому авторові.

По-третє ж, Я.Гловацький для поляків (і не лише для них) – всесвітньо відомий автор. Його твори перекладені багатьма мовами, п’єси Я.Гловацького йдуть на Бродвеї, на сценах багатьох країн світу, за його творами знято фільми. Хіба цього мало? Хоча б для того, щоб зацікавитися й купити його книжку.

Іронія автора іноді переходить у цинізм, іноді стає неприємно від іронічно-цинічного викладу. Проте автор уміє вчасно зупинитися, переключитися на інше — неприємні відчуття зникають.

Світ постає у Я.Гловацького безглуздим, і автор ставиться до нього іронічно: «Папа римський виголошує натхненні промови й аплодує реперам з-над Вісли. А ми вже цілковито змирилися з існуванням у Південній Америці таборів, у яких для вилучення й пересадки органів тримають дітей, куплених у батьків. І з тим, що в Пекіні лікарі крадуть у в’язнів органи одразу після виконання смертного вироку. А також із тим, що ті розкомплектовані трупи далі використовують, бо відомий скульптор з Німеччини компонує з них скульптури, на яких заробляє мільйони. Ми знаємо, що в’єтнамська мафія, котра контролює норвезький ринок героїну, перевозить його в тілах новонароджених немовлят, яких для цього вбивають…»

І т. д., і т. п.

Чи, може, іронія є для Я.Гловацького засобом самозахисту від божевілля й мерзотності світу? Чи «методом» його пізнання? А може, і тим, і тим водночас?

Десь посередині тексту ця його іронія починає набридати. І вона… зникає. Бо автор говорить про річ, над якою не хоче (чи не може?) іронізувати. Ця річ – його творчість.

Втім, далі він знову повертається до іронії. Правда, вона вже не сприймається так, як раніше. Щось скептичне з’являється в цьому сприйнятті.

Зрештою, починаєш розуміти. Не такий уже автор іронічний та цинічний. Має він свої цінності, — може, навіть старомодні. Захоплюється Достоєвським, Чеховим. Хоче, щоб світ був іншим. Чистішим?

А іронія? Це так собі маска.

Я. Гловацький, звісно, – патріот. Як і більшість поляків. Він любить Варшаву, Польщу – чи то вони соціалістичні, чи капіталістичні. Зрозуміло, вони (себто Польща, Варшава) не ідеальні. Але зате це – своє. Навіть якщо доля закинула автора далеко-далеко, за океан, він думає про повернення на свою землю із «райської» далечіні. Зрештою, повертається, як блудний син, — зі статками й славою, здобутими за кордоном.

Окрім Польщі, в творі є ще кілька образів «близьких» автору країн (чи народів?). Передусім — Америка. Країна, яка зробила його знаменитим. Однак, незважаючи на «благодійність» цієї країни, Я.Гловацький до неї ставиться зело критично. Нічого не прикрашаючи, показує цинізм американської цивілізації, її «холодність», якщо хочете – «антилюдяність». Йому більш затишно в «старому» світі. Але навіть повернувшись у цей рідний світ, він зберігає… американське громадянство. Чому? Бо, попри «антилюдяність», Америка (це, можливо, виглядає парадоксально) дає більше шансів для людини, ніж старенька добра Європа. Як і американське громадянство.

Є в творі й образ Росії. Образ парадоксальний. З одного боку, Росія – країна високої культури. На сторінках не раз і не два зустрічаємо імена російських класиків літератури. Це і згадувані Достоєвський та Чехов, це Толстой, Гоголь, Булгаков. Хоча, якщо розібратися, то Гоголь і Чехов не такі вже й росіяни, коріння ж бо в них українське. Та й у Достоєвського чимало було вкраїнської крівці. І Булгаков, попри свою українофобію, набрався київсько-українського душку. Але сумніваюся, що Я.Гловацький про це знає. Як і абсолютна більшість шанувальників російської класики.

Проте «високий світ» російської літератури в Я.Гловацького аж ніяк не проектується на російські реалії. У його творі є кілька фрагментів, де він описує свої враження від сучасної Росії. У них показано, як у країні поєднується неймовірне багатство, розкіш, з одного боку, і злидні, з іншого, помножені на жорстокість багатіїв.

Дозволю собі навести ще один уривочок з твору, де автор описує свої московські враження: «У музеї Чехова я був єдиним відвідувачем, і бабулька з волоссям, укладеним короною, така собі жіноча версія Фірса з «Вишневого саду», особисто показала мені велику прем’єрну афішу «Трьох сестер». Щоб не піддаватися аж занадто зворушенню, я зателефонував до Сєргея, власника мережі найсучасніших м’ясопереробних комбінатів у місті. Його адресу мені дали в Нью-Йорку на Брайтоні під час концерту, коли брат президента Клінтона, Роджер, цілком непоганий рок-співак, виступав там перед російською мафією в ресторані «Національ». Я переказав Сєргею привіт від його сестри, а він влаштував мені екскурсію одним зі своїх закладів. Почали ми з першої зали, де жінки, стоячи по кісточки в крові й обрізках, відділяли від кісток шматки м’ясної плоті та вкидали їх до машин, які різали й перемелювали це м’ясиво. А в останній залі – здається, п’ятій – з конвеєра з’їжджали вже готові гарячі соковиті сосиски, запашна шинка й пікантне салямі, яким мене зрештою урочисто почастували. Я спитав, чи ті бідні на вигляд жінки не крадуть м’яса. Сєргей заспокоїв мене, повідомивши, що за таке на його комбінаті відрубують долоню».

Звісно, «Масква слєзам нє вєріт». Расєя ж матушка – істинно православний край, де панує християнське милосердя, а не закони шаріату.

Ще одна «близька» для Я. Гловацького країна – Україна. Власне, навіть не країна. Бо такої він не знає. Він знає український народ, точніше, його представників. Автор не раз зустрічався з ними і тепер описує ті зустрічі на сторінках книги.

Яким же українець постає в свідомості поляка Я. Гловацького?

На жаль, це людина без «високої» культури. Автор майже нічого не знає ні про українську культуру, ні про її письменство. Для нього це – «терра інкогніта». Але це не стільки вина автора, скільки наша біда. Скажемо чесно: нашу культуру не знають у світі. А ми, якщо розібратися, робимо вкрай мало, щоб її знали.

Українець для Я.Гловацького – трудяга, якого мало шанують у світі, зокрема, в Америці. Чимось тут він нагадує поляка. Те, що письменник говорить про трудову польську еміграцію, можна сказати і про українську. Й навпаки. Але, попри таку упослідженість, українець здатний виживати і знаходити, хай не безпроблемно, своє місце під сонцем. З помітною симпатією (і майже без іронії!) Я.Гловацький пише про одного з представників українства – такого собі Романа Назаркевича, який у молоді роки належав до українського націоналістичного підпілля, а потім емігрував до Америки, «вибився в люди», ставши заможним домовласником. Однак «щоранку цей дебелий вусань особисто обходив свої будинки, як обходять господарство. Всі дні, за винятком національних українських свят, він ходив у потертих вельветових штанях і коричневій шкірянці. У бездонних кишенях він тримав усе потрібне: викрутки, обценьки, молоток і навіть пістолет для забивання цвяхів. І власною персоною прочищав забиті зливи, прикручував шпінгалети на дверях туалетів і навіть ремонтував зіпсовані кондиціонери. Був він чоловіком досвідченим…»

Отакі ми!

Можливо, успіх твору Я.Гловацького в Польщі був забезпечений тим, що він став для поляків дзеркалом, у якому вони побачили себе в нинішньому непростому світі. Але цей твір є таким же дзеркалом і людей, в Україні сущих. Проте сумніваюся, що він у нас стане бестселером. Україна ж – не Польща. Та й «пересічні» українці, незважаючи на трудовий ентузіазм наших народних низів, у плані інтелектуальному часто нагадують сумнозвісного Гоголівського Пацюка.

Петро Кралюк

Літакцент



All rights reserved © Astrolabe Publishing, 2019