Pets in My Life Krushelnytska L. I.

Про звіряток і не тільки...

Життя — не сума відпущеного нам часу («прожив стільки-то років...»), а та його не вельми велика частка, яку ми спромоглися зробити своєю, засвоїти, — силою думки й почуття. У тій засвоєній частці нашого часу — й звірятка (тваринки), про що пише відома українська вчена-археолог, громадська діячка, письменниця Лариса Крушельницька. Вони, звірята, входять у наше життя, ми — у їхнє, от наче й спільним життям живемо: ми — відповідальні за них, вони — за нас. Одразу й подивуймося силі здрібніння: звір — звірятко. Але й звірам віддаймо належне: вони не виходять поза межі своєї природи; жорстокість людини — безмежна. «Немає поганих собак — є погані люди» — читаємо на с. 156 (замість «собак», можемо сказати «вовків», «ведмедів», «кабанів» і т. д.); згадаймо й Горація, що теж висловився на користь звірів: «...там свій свого не їсть живцем».

Подив —ось що відчуваємо передусім, при¬глядаючись до братів наших менших. «Яка ж бо вона подібна до людини, та бестія — мавпа!» — дивувався Ціцерон, зауважуючи цю подібність, напевно ж, передусім з очей. Так і в книзі Лариси Крушельницької найчастіше — про очі (вони ж — дзеркало душі), наприклад, про мавпу Фрузю (14), яка «...виглядала навіть трохи сумною — таке враження справляли її великі, майже круглі очі, якими вона вивчала чужу для неї домівку й усіх її мешканців» (коли мавпочка простудилася і кашляла, авторка книжки, ще дівчинкою, брала її на руки і читала їй казки, де героїнями були мавпочки). Або: «Цей пес вмів сміятися і розмовляти очима» — про Рекса (34) чи про Папая: «Його вигляд, особливо — очі, роззброювали людей, і друж¬ба перемагала навіть тоді, коли спочатку появу великої собаки сприймали насторожено» (138), чи про кота Мацька: «Ти подивись! — вигукну¬ла якась жінка. — Які в цього кота дивні очі, а який мудрий погляд!» Знову ж таки згадаймо античних, які й Афіну називали «волоокою»... А втім, тут не місце перераховувати всіх тих звіря¬ток, які оживають під пером і під пензлем Ла¬риси Крушельницької (книжку, що рідко трап¬ляється, талановито ілюструє сама авторка), — звіряток з їхніми, як і в людей, щасливими й сумними долями, з їхніми характерами, їхніми симпатіями й антипатіями, радощами й смутком, — книжку треба читати, а читаючи — бачити й відчувати.

Дихає вона, ця книжка, широкими обріями — просторовими й часовими. Просторовими — бо чимало доріг довелося сходити її авторці, що з багатьма іншими співвітчизниками зазнала й гіркої емігрантської долі у найважчі воєнні роки; часовими — бо зазирає вона, професійний археолог, у найвіддаленіші глибини нашої культури. Отож, кинувши оком на заголовок книжки, одразу й не усвідомлюємо того, як багато промовляють ці слова «...у моєму житті». Серед «багатьох прикрих пригод» (так авторка скромно говорить про ті нелегкі випробування, яких довелось їй зазнати ще в дитячому віці), можливо, ось ці рядки з оповідання «Вольф», а діялося це у Штутґарті, — найкрас-номовніші: «Найбільше під час бомбардувань потерпав Вольф. Пес, який пережив страхіття фронту, не витримував у закритому, переробленому на бомбосховище підвалі. Він рвався надвір, гадаючи, що тільки там, на волі, йому вдасться сховатися від бомб. Коли стихало, у перерві між нальотами, він клав голову мені на коліна і тихо скавулів. Однієї ночі, під час безперервного двогодинного бомбардування, у Вольфа розірвалося серденько. Він помер у мене на руках» (45). Не одразу знайдемо у художній літературі подібну сцену, де так лаконічно, але водночас так правдиво проступав би увесь жах, що стоїть за словом «війна», сцену, де так виразно проявилася б та дивна, на рівні серця, близькість усього живого, що ходить, повзає, літає, перед лицем смертельної небезпеки.

Близький до розриву серця, але не зі страху—з радості інший собачий «персонаж» — Папай (це вже наші карпатські полонини): «От експедиції... — це була Папаєва стихія! Як він любив природу! Чи ви бачили пса, який, нюхаючи квіточку, від задоволення завертав очима? Донині збереглося в пам'яті: чорний Папай на карпатській полонині, серед моря білих ромашок. Він стрибав, качався, пірнав у білий цвіт... Усе його єство випромінювало найвище захоплення життям. Він так чекав кожної весни, коли ми врешті вирушатимемо в поле... Як тільки зеленіла травичка, він дивився на мене, ніби запитуючи: «чи вже скоро?» Оглядався за кожною вантажівкою: «чи не за нами?». Він по-справжньому брав участь у роботі: «Папай ставав разом з нами зверху купи викиданої землі, обертався задом до розкопу і всіма чотирма лапами, знімаючи неймовірну куряву, завзято гортав землю вниз» (142). А по роботі, в полі, «завжди вибирав якесь високе місце: горб або найвищий насип землі — і споглядав зверху широкий простір. Гадаю, це було у нього вроджене, передалося від предків, які поколіннями жили між високих берегів Дністра» (146). Якщо є пам'ятники псам не тільки у камені чи бронзі, а й у слові (є, очевидно, і такі, й такі), то наведений пасаж —один із найкращих пам'ятників.

Природа — ось ця канва, радше пишні узори, які з багатьох розповідей творять гармонійну цілість книжки про «Звіряток...» Одним із майстрів і майстринь, які тчуть ті узори, є щойно згадуваний Дністер: «Кожна знахідка давнини є вагомою для науки. Тому слово «найцікавіші» треба замінити словами «захоплюючі» і... «хвилюючі». Не тільки результатами розкопок, а й через особливу атмосферу, на яку впливала краса навколишнього краю, що зберігся майже у первісному, не зіпсованому ще людьми стані. Тут, в основному, працював Дністер. Він віками формував свій звивистий шлях до моря; прорізав гори, скелі, розлоге подільське плато, усе, що заважало йому пройти цей шлях, і, врешті, утворив глибокі стрімкі й неймовірно мальовничі каньйони...» (97).

Захоплення наукою і, водночас, красою — ось це дорогоцінне єднання розуму й серця, яке, на жаль, втрачаємо. Перемагає холодний розум, корисливість: «Багато вчених виступило проти затоплення цих земель. Але ніхто їх не слухав. У проекті будівництва під воду мали піти не лише каньйони, а й найродючіші придністровські поля та сотні сіл з одного і другого боку ріки. Ми були свідками безмежних людських страждань» (97). Як тут не згадати Софокла: «Безславним хай буде, хто посмів / На кривдну путь серцем стать — / Щастя не знайти йому», а ще — Горація: «Рине, все перейти готов, / Рід зухвалий людський, рве заборони всі...»?.. Як багато нині таких, хто стає «на кривдну путь»! Не диво, що у книжці Лариси Крушельницької час од часу звучать ностальгійні нотки — наче прощання людини з Божою красою: «Хто ще в сімдесятих роках плавав по Іґналінських озерах, напевно, не забуває тієї надзвичайної і ще не зіпсованої цивілізацією краси. І як же прикро, що саме там збудовано згодом атомну електростанцію!» (88). Іноді ті ностальгійні нотки переростають, хай у хвилинну, але якусь наче космічну тугу, яку може відчути лише той, хто не лише розумом, а й серцем зазирнув у незвідані глибини історії. До тієї туги й тут причетне звірятко — біленька з величезними подовгастими сірими очима кицька, що поселилась... на високій могилі князя ранніх кельтів (околиці Штутґарта): «Але чомусь, коли згадую це маленьке біле звірятко, самітне на величезному кургані посеред поля, до мене приходить незрозуміла туга і стискає горло» (156)...

Мандруючи експедиційними стежками, авторка «Звіряток...» вміє зауважити не лише «надзвичайну», що впадає в око, красу, а й щось непримітне, щемке й перекласти його на папір з тонким письменницьким хистом. Такі пасажі нерідко можуть бути самостійними настроєвими образками, як, наприклад, в оповіданні «Дзьобик» (знову ж тужливі нотки) — про одноокого лелеку, якого не взяли з собою його товариші, відлітаючи у вирій: «Не знаю, як кому, але мені завжди сумно, коли бачу, як золотиста стерня, що залишилась на полях після жнив, покривається чорними смугами переораної землі. Ще повіває теплий вітерець, ще зеленіють дерева, а літо вже поспішає скорочувати свої дні, розрисовуючи світ чимраз довшими тінями...» (80). Вже сам початок цього образка засвідчує, що авторка — зі світу музики, малюнка — й слова, яке, поєднавши в собі ті два види мистецтва, стало звучним, образним, зворушливим.

До речі, про музику. Чомусь особливо запам'яталася дивовижна історія про талановитого їжачка — «Фраєра-музиканта» (68—70), який у селянській хатині, де ночували учасники археологічних досліджень Звенигорода, що на Львівщині (серед них і Лариса Іванівна), щоночі... «музикував»: знайшовши над плінтусом натягнутий мідний дротик, він хапав його зубками і, натягнувши, відпускав — бринькав на ньому; в одному кінці дроту бринькання було на високій ноті, в іншому, ближче до дверей, на дещо нижчій — так він і дріботів то туди, то сюди, імпровізуючи на тій одній струні... Контрастом до цього, — ще один епізод: «Приїхавши у Сколе, Дідуньо і Бабця застали там руїну. Російські війська, які упродовж 1915 року окупували Прикарпаття, розселювалися по хатах господарів. У нашому будинку, де тоді ніхто не проживав, вони потрощили всі меблі, порозбивали вікна і двері, порубали і попалили в саду дерева. Втім, найболючішою для Бабці була жорстока розправа з її улюбленим фортепіано. Солдати виволокли його на подвір'я, повиривали клавіші і, викинувши з нього усю струнну середину, насипали туди вівса й годували коней» (10)...

То про що, врешті, книжка Лариси Крушельницької? Запитаймо спочатку — для кого вона? Ця книжка, дарма що її назва звучить наче по-дитячому, — для вдумливого, освіченого читача (хоча й дитина, як із «Лиса Микити», що адресований теж передусім дорослим, може взяти чимало цікавого). Книжка для того, хто багато дечого знає (з історії, археології, мистецтва, культури загалом), але хоче довідатися ще більше. На відміну від підручників та наукових праць, із книжки про «Звіряток...» читач почерпне особливі знання, передусім з історії й археології, знання, які не забуваються, бо все тут, про що б не писала авторка, пройшло крізь серце, а пам'ять серця, відомо, триваліша, аніж розуму; тому так уперто повертаються до нас спогади із дитинства (про нього так багато у книжці) — адже пам'ятаємо його серцем. Чого варта коротенька, — а міг би вийти цілий poман, — історія про сироту Параню (29—30), яка у своїх п'ятнадцять років була неписьменною, а потім навчилася навіть латини й опинилась аж в Америці! В особистому житті однієї цієї дівчини, наче у краплі води, бачимо, щасливі й сумні, долі багатьох розкиданих по всьому світу , наших краян. При кожній розповіді про якесь звірятко, натрапляємо й на вельми цікаві подробиці — дізнаємося, наприклад, що Франц-Йосиф щодня пішки ходив по свої улюблені булочки, «кайзерки», до одного віденського пекаря (його син, власне, й одружився із згаданою Паранею). А от при історії з Пікусем, песиком китайської породи, стаємо свідками знаменитої в нашій історії події — з'їзду «Соколів» у Празі 1912 року; не тільки уявляємо її читаючи, а й бачимо — на авторському малюнку (21). Пригода з «космацьким поросям» дає змогу зазирнути в пластунський табір у Космачі, відчути зворушливий патріотизм наших! школярів — покоління, що згодом стане до боротьби за незалежність України (26—28) і т. д.

Але повернімося до першого нашого запитання: про що ця книжка, яка приходить до читача вже у другому виданні? Серед різних відповідей може бути й така: про доброту і про найближчу її подругу — красу. Про доброту людини, яка протистоїть, — уже тим самим, що вона добра й сіє добро, — іншій людині, яка так і не спромогалаоя стати на стежку до людяності, не змогла стати людиною («Є люди, які лише називаються людьми» — знову ж Ціцерон). Про красу передусім нашої землі, красу, від якої не тільки радість, а й горе: «...надто багато зайд бажало загарбати наші землі, чи не найкращі на цілій планеті» (9); додамо лишень: дієслово «бажало» ніяк не хоче покинути теперішнього часу...

Кажемо: «добра душа». Але що таке доброта без душі? Чи може бути... бездушна доброта? Та й що таке душа без тисяч дорогоцінних ниток, які в'яжуть нас зі світом живої природи — Божої краси, зі світом безлічі речей, якими послуговується людина? «За всіма тими горщиками, камінням, розвалами споруд, печей тощо археолог мусить відчути людей. Інакше — він не археолог» (95). Дивно перегукується ця фраза, чи не найпоказовіша для розуміння саме того, про що ця книжка, зі словами астронавта із «Марсіанських хронік» Рея Бредбері: «Я скрізь тут бачу речі, які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх торкалися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю» (як тут не згадати знаменитий рядок із Вергілієвої «Енеїди»: «Є-таки сльози речей...»?). Інші, хто прилетів з Землі на Марс, ті, яких цілком задовольняла земна «цивілізація», не поділяли поглядів свого товариша по дорозі, презирливо ставилися до пам'яток трагічно загиблої культури, були, скажемо, бездушні. І знову ж таки сюди напрошується фраза із «Звіряток...» (91): «...їх не цікавило ні минуле, ні, мабуть, сучасне, якщо воно виходило поза межі власних інтересів». «їх», тобто самовпевнених і зарозумілих представників нинішнього, технізованого споживацького суспільства, з якими дискутує авторка під час одного з байдарочних рейдів — бачимо й тут Ларису Іванівну серед людей — активну, емоційну: «Але чи можна жити без товариства, без приятелів?» (ті «приятелі» — й звірятка, які нерідко були, власне, добірним товариством, приємнішим, аніж нинішнє «так зване елітне панство, що вважає фізичну працю і спілкування з людьми принизливим для себе» (25)...

Отож книжка, про яку роздумуємо, не менше поважна, аніж, скажімо, «Рубали ліс», що вже тричі приходила до читача. Тут, у «Звірятках...», саме завдяки тим звіряткам, більше світла, більше гумору: від тонкого, добірного, що викликає усмішку, — й до такого, що й реготу дехто не стримає. Мавпочка Фрузя, скажімо, висмикує волосся з голови Люби, що орудувала мітлою, та не тому, що самої дівчини не любила: «Гадаю, предметом невдоволення була, передусім, мітла, але Фрузя своєю мавпячою уявою не вміла відокремити мітлу від Люби» (15). А пригадаймо Папая, аж ніяк не «елітного» учасника археологічних розкопок, який, працюючи сам, не давав ні на хвилину розслабитись іншим: «Можна собі уявити, як реготали робітники, коли одного зі студентів Папай вигнав з кущів і пригнав на розкоп... без штанів» (142)... Розмаїття тих звірят, від пацюка Ґерінґа (теж гумор!) і мишки Білої — й Коня, що з'являється на тлі озвученого музикою розкішного ноктюрну (89) — спричинила й до розмаїття авторських рефлексій: годі перерахувати, яких лише відомостей не почерпне читач — хай це наша історія чи археологія, музика чи література, філологія чи малярство, кулінарія чи щоденний побут —відомостей, повторимо, живо й майстерно вписаних у канву цього вельми оригінального за своїм жанром художнього твору.

І все ж особливим чаром, із перших же сторінок, війне на того читача, який є уродженим Галичини чи самого Львова: все тут рідне, знайоме — таке, що має велику викликувальну силу (evocativness), вже у короткому передньому слові авторки: «Льокарна хочу запам'яти»; тільки з тих щасливих літ, коли зовсім маленькою я гасала з ним по осяяній сонцем, блискучій (завжди досконало начищеній) підлозі нашого помешкання і заливалася сміхом, дивлячись, як у нього ковзаються і роз'їжджаються на всі боки лапки. Хочу запам'ятати наші мандри по піщаних горбах в околицях Львова чи серед пахучих трав Гуцульщини, куди влітку вся родина виїздила відпочивати»... Начищена до блиску підлога, піщані горби околиць Львова, пахучі трави Гуцульщини, кваскова зупка (саме так — «зупка»), «сметанкового» кольору, привезена з Відня собачка Духа, фортеп'яно (у нас казали «фортеп'ян»), «бідермайєрівські романси, знаменитий часопис «Світ дитини». Хочеться, щоб ось цей галицький колорит, рівні лексики, був іще густіший: яким-бо важливим є те, що за словом, за текстом — загадкова викликувальна сила, від якої серце б'ється-ожива...

Доброта, краса, любов... Не менше, надто у важкі часи, людині потрібна віра... «Вірю, і в наш важкий час, час перелому і визволенння від стереотипів совєтського мислення, саме закладена у генах повага до праці, повага , людини, до своєї держави — переможе»... слова з кінцівки книжки «Рубали ліс»... «Може справді любов і повага до кожного Божого створіння на цій землі, повага до рас, націй, їхнього походження, культури, вірувань, традицій, і любов до всього чотириногого, кудлатого, літаючого, повзаючого, до кожної квіточки, яку треба оберігати, змінить людей і врешт посіє на світі доброту. Раз і назавжди» — кінцівка «Звіряток у моєму житті»... Дуже актуальне припущення у нинішню добу, якій, на жаль, чуже розмаїття, —добу глобалізації, урбанізації, затирання мовних і національних особливостей, добу шаленого прогресу, що йде, на жаль, і в ногу з прогресом духовним... Людина усе далі й далі відходить від світу живої природи, Божого світу, — обирає світ віртуальний, де вже немає живого спілкування ні зі світом звіряток, ані зі світом речей... Тож не диво, що так рідко трапляються у літературних текстах такі слова, як «серце», «душа»... А саме вона, душа, словами нашої поетеси, «скарби прадавні береже»...

І все ж... Мабуть, невипадково знайдене у лісі цуценя назвали Мамонтом. Невипадково знайшов його десь у дністровських ярах, що скоро мали піти під воду, той самий лікар, Василь Михайлович, з яким дискутувала авторка, той, який так зневажливо ставився до археології. Довго чекала його під дощем група «байдарників», уже мали йти на пошуки, і тут — лікар з'явився. Не сам. У нього на руках тряслося перелякане цуценя... «Байдужий» лікар в ту ніч вмовляв цуценя йому повірити. І воно повірило! Не так вже погано на білому світі!»...

Очима цуценяти (вже самі домальовуємо цю картину) дивиться на людину все живе, все, що змогло перетривати за нинішньої «цивілізації»... Дивиться з вірою у те, що людина, врешті, почне жити — серцем жити...

Андрій Содомора

Журнал «Дзвін» №2-3 2015 (С. 147-150)