Серце пітьми Джозеф Конрад

Рецензії

    11 лютого 2016

    «БЕЗНЕВИННИЙ» ЧАР СПОГЛЯДАННЯ СЕРЦЯ ПІТЬМИ

Я забагато напланував, заанонсував, розпочав, не встиг, кинув, забув і не довів до кінця. Наобіцяв і не виконав. Philosophy of Human Rights й теорія ігор, «law and literature» та суд над Gennady Korban, ‪#‎Мої10книг і раз на місяць – рецензія на прочитану книжку ‪#‎one_book_one_month. Час збирати каміння, хай навіть ув одну купу.

Коли в рамках підготовки до чергової сесії проекту Philosophy of Human Rights у списку мастрід від David Tubbs я виявив роман «Heart of Darkness» Джозефа Конрада, сильно напружуватись із цього приводу не став. Рекомендований англомовний текст із моєю доволі посередньою англійською повністю я не подужав; зрозумів лише, що це розповідь про пригоди моряка, змушеного десь ув африканських нетрях рятувати з рук тубільців якогось загадкового й вочевидь схибнутого агента торгівельної компанії, який поїхав прищеплювати дикунам цивілізацію, а сам натомість у короткий час перетворився на захланного кривавого божка. Колись у дитинстві я читав інший твір Дж. Конрада («Лорд Джім»), і не пригадую, щоб був від нього в захваті. Коротко кажучи, українською на тот час роман «Серце пітьми» узагалі ще не був перекладений, російською я читати не схотів, тому вдовільнився тим, що переглянув англійський текст і подивився однойменний фільм з Малковичем, видовищний і малозрозумілий (Heart of Darkness / реж. Н. Роуг; авт. сцен. Дж. Конрад, Б. Фіцджералд; у рол.: Т. Рот, Дж. Малкович, І. Де Банколе, Дж. Фокс та ін. – США, 1993 р. – 100 хв.).

Згодом ми подивилися той фільм іще раз, і говорили з Девідом про нехтування правами людини в стосунках між білими колонізаторами й чорношкірими тубільцями, але мене не полишало відчуття, що зовсім не про права людини цей твір і нема там про що говорити в цьому річищі, і штучно все це, за хвіст притягнуто і з пальця висмоктано. Але з огляду на вищезазначені причини я про всяк випадок сидів мовчки та підтакував іншим і подумки проклинав свою лінькуватість: міг же російською нормально прочитати й не мовчав би тепер як бовдур. Півтори чи три години тихого сорому – й ми з Девідом перейшли до інших літературних творів, де я почувався набагато впевненіше.

Коротко кажучи, зрештою ложечки знайшлися, але осад залишився. Тож коли місяців зо два тому я побачив у Книгарня "Є" Дніпропетровськ цей роман Конрада українською [6] – не вагався й хвилини, придбав і на одному подиху прочитав.

І ось що я вам скажу. Не випадково «Серце пітьми» розпочинається епіграфом із Ніцше: «Коли ти довго вдивлятимешся у безодню, то також безодня загляне у тебе». Власне, цей епіграф вичерпно визначає подальший зміст роману – принаймні, у декількох вимірах.

1. Водоверть і заціпеніння. У першій площині «Серце пітьми» виступає своєрідною грою, найкраще описаною французьким соціологом Р. Каюа. Ця форма гри, спрямована на досягнення ефекту запаморочення, полягає в тому, що гравець порушує сталість сприйняття дійсності й досягає стану невимовного збудження, шоку, солодкої внутрішньої паніки. В усіх цих випадках людина прагне досягнути своєрідного почуттєвого спазму, трансу чи стану запаморочення, які різко й владно скасовують звичну дійсність, – переконаний Каюа. – Приголомшливе сум’яття почуттів, власне, й править зазвичай за мету, якої прагнуть досягти» [4, с. 60]. Паралельно він відзначає судомне запаморочення морального, етичного ґатунку, заціпеніння чи раптове захоплення, часто поєднуване з непереборним потягом до насильства й руйнування й завжди – з моторошною насолодою. Усі ці різновиди захвату, але воднораз і розладу – коли органічного, а коли й психічного, – Р. Каюа позначає терміном ilinx (від гр. «водоверть») [4, с. 61 – 62].

Слово «гра», здається, не вживається в романі жодного разу, але відчуття, що пан Курц надміру «загрався», перестав розрізняти гру й дійсність, прозирають у висловлюваннях більшості персонажів, незалежно від того, симпатизують вони чи ні «видатному на всю голову пану Курцу». «А ці його отруйні й безглузді балачки! – обурюється начальник центральної станції. – Кожна станція має бути своєрідним маяком на шляху, який веде до прогресу; це не тільки центр торгівлі, але й центр гуманності, вдосконалення, навчання! Уявіть-но собі – який віслюк!» [6, с. 64]. Більшість із них вважали б за можливе погратися в прогрес і просвітництво з тубільцями, але ж... дійсність! дійсність! Люди мруть, як мухи; комори регулярно зненацька спалахують і згоряють з усім крамом за хвилини; кляті негри опираються благородіній цивілізаторській місії та розбігаються (якщо завбачливо не скувати їх) щодуху, не бажаючи носити важкої поклажі – а хто ж її нестиме? Тут не до гри. Бо насправді кожен із білих чудово розуміє, «для чого він узагалі сюди припхався»: щоб заробити трохи грошенят на слоновій кістці, певна річ [6, с. 64].

Але вважати пана Курца божевільним, попри «дивні чутки» й очевидну «несвоєчасність і нераціональність його методу» [6, с. 63, 64] також було складно, адже «він один відправляє стільки цієї кістки, як усі інші агенти разом узяті» [6, с. 36]. Ось цей когнітивний дисонанс змушує білих «цивілізаторів» віддати належне пану Курцу («він – видатна особистість; першокласний агент» [6, с. 36]), навіть попри «несвоєчасність і нераціональність» його надзвичайно енергійного й ефективного [6, с. 119], зрештою, методу.

Його метод дійсно не надто раціональний, або принаймні, послідовний. Розпочавши з альтруїстичних міркувань щодо викорінення дикунських звичаїв та необхідності утвердження «екзотичної неосяжності під проводом преславної доброчинності», завершує він заувагою, яку можна розглядати як вичерпний виклад методу: «вбивайте цих тварюк» [6, с. 96]. «Він прийшов до них із громом і блискавкою, знаєте, а вони ніколи доти не бачили нічого подібного, – пояснює «комерційні» успіхи Курца його шанувальник-росіянин. – Він був страшний… Він умів бути дуже страшним… Вони обожнювали його» [6, с. 108]. Він був «головним під час опівнічного танцю, який закінчився неймовірними церемоніальними обрядами» на його честь [6, с. 96], прикрасив палі паркану навколо станції мертвими головами тубільців [6, с. 110 – 111], змусив вождів навколишніх племен плазувати перед собою [6, с. 112 – 113] і згодом став уособленням, «ожилим образом смерті, викарбуваним зі старої слонової кістки, смерті, що зловісно погрожувала рукою натовпу чоловіків із темної блискучої бронзи», ніби хотіла проковтнути все повітря, всю землю, всіх людей перед собою [6, с. 115]. Не мавши краму на обмін, натомість маючи «повно всякого добра, приміром, набоїв» [6, с. 108] для своїх каральних блискавок, цей мерзенний Юпітер [6, с. 115] регулярно збирав дань обожнення [6, с. 110] разом із вояками озерних племен, накопичивши на станції колосальні запаси слонової кістки [6, с. 119], утім, не припиняючи розводитись про любов, справедливість, шляхетний спосіб життя й декламувати власні вірші [6, с. 113, 122 – 123].

«Важливо було знати, кому належав він, які сили пітьми вважали його своїм, – говорить оповідач про Курца. – Він займав високе місце серед демонів тієї землі – я кажу буквально…» [6, с. 94]. Курц став захланним темним божком, утіленням зла.

Зло – це не метафізична субстанція і не єдність, воно знаходить сховок у різних місцях. «Християнська культура навчила нас бачити в ньому єдність, породжену діяннями і гріхами одного диявола, – пише фінський філософ Т. Куннас. – Але зло многолике. У нього багато облич і багато масок» [7, с. 255]. Зло набуває різного вигляду в різних культурах і сприйнятті різних індивідів, але у ньому є і дещо незмінне, постійне та універсальне [7, с. 257]. Усі численні прояви та форми зла об’єднує сила [7, с. 256]. Визнання вищості й самодостатності цієї сили, готовність їй підкоритися незалежно від того, як вона виявить себе по відношенню до людини, усвідомлення невідворотності й небезпечності такої залежності створюють властивий ilinx’у ефект запаморочення [4, с. 101].

Курц є втіленням харизматичного зла, але водночас він і представник «банального» (за виразом Г. Арендт), «дурного» (Т. Куннас) зла. Він мало відрізняється від балакучаго нациста Айхмана в своєму дискурсі, патетичному й банальному («бути корисним, і тоді на тебе чекає повне й безумовне визнання», «слід пам’ятати про мотиви… мотиви повинні бути шляхетні… завжди», «поширювати свої ідеї… це – обов’язок», «я хочу тільки справедливості», «жити чесно, умерти, умерти…» і т. ін. [6, с. 132 – 133, 141]) він порожній, що дозволяє йому якнайкраще резонувати з серцем пітьми. «Глушина …прошепотіла йому щось таке про нього самого, чого він і сам не знав, те, про що він не мав жодної уяви… і шепіт цей виявився непереборно захопливим… Він голосно відлунив у Курцові, тому що нутро цього чоловіка було порожнисте [6, с. 111 – 112]. Але останні його слова були, на відміну від останніх слів Айхмана, щирими і точними: «Жах! Жах!». У цьому шепітливому крику відбилися його «жалюгідні благання й мерзенні погрози, гігантський розмах його диявольських бажань, нікчемність, мука, бурхливий розпач його душі» [6, с. 134, 141]. Зрештою, у цьому слові була й певна віра, щирість, переконаність: у його шепоті бриніла нотка обурення, дивне поєднання ненависті й бажання, – він відбивав незбагненний образ правди [6, с. 135].

«Достоту, він зробив той вирішальний крок, ступив за грань, а мені дозволили відсмикнути ногу, що на мить завмерла в повітрі, – переконаний Чарлі Марлоу. – Ймовірно, в цьому й полягає різниця між нами: можливо, всю мудрість, усю правду, всю щирість спресовано в тому одному невловному моменті, коли ми переступаємо поріг невидимого» [6, с. 136].

Доторкаємося до сакрального.

«Cакральне» – це неподільна, двозначна, швидкоплинна, дієва сила. «Опівнічні відьомські танці» й «неймовірні церемоніальні обряди» [6, с. 96, 97] призначені вловити, приручити її, хоч би якось управляти нею [5, с. 204].

У своїй елементарній формі сакральне є насамперед небезпечною, незрозумілою, незговірливою, найдієвішою енергією. Для того, хто зважується звернутися до неї, проблема полягає в тому, щоб дістатися її і застосувати якнайкраще у своїх інтересах, все ще оберігаючись від наявних небезпек користування цією силою, такою складною у приборканні. Чим значніша мета, яку переслідують, тим потрібнішим є втручання цієї сили й тим небезпечнішим є її використання [5, с. 37]. А в Курца «були грандіозні плани» [6, с. 126], тож не дивно, що і його метод виявився грандіозно «нераціональним»: заволодіти (стати?) серцем пітьми [6, с. 132].

Сакральне як таке не є злом чи злим, воно радше двозначне й поєднує «оборотні» протилежності («чисте й нечисте», «святе й порочне», а відтак і «добре – зле») [5, с. 49 – 70]. Саме ця властивість сакрального у стані спокою викликає амбівалентні почуття. Її ми боїмося і нею ж бажаємо скористатися. Вона відштовхує й водночас зачаровує. Вона заборонена й небезпечна: цього достатньо, щоб ми прагнули до неї наблизитися й нею оволодіти навіть у той момент, коли від неї тримаються на поважній відстані. По суті, зазначає Р. Каюа, сакральне викликає у віруючого якраз ті самі почуття, що й вогонь у дитини: те ж побоювання обпектися, те ж бажання його розпалити; те ж збентеження перед забороненою річчю, та ж віра, що її завоювання принесе силу і престиж – або ж поранення і смерть у разі провалу [5, с. 55]. Одна й та сама душа може виявляти абсурдну жорстокість [6, с. 110 – 111] і милосердя [6, с. 114 – 115], цілковиту «нераціональність» [6, с. 119] і винятковий прагматизм [6, с. 118, 119], пишномовну вишуканість [6, с. 131] і смішну дитинність [6, с. 131 – 132], вкликати огиду й зачудування. «Ось ті створіння, вони виють, стрибають, корчать страшні гримаси; але вас найбільше лякало… усвідомлення віддаленої солідарності з тим диким і запальним ревом. Гидко? Атож, можна збридитися. Проте, якщо вам не бракувало мужності, ви зізнавалися собі, що моторошна відвертість того виття будить у вас ледве вловний відгомін» [6, с. 71].

Можливо, у цьому міститься основний рух діалектики сакрального. Будь-яка сила, яка його втілює, прагне до розкладу: її первісна двозначність розкладається на антагоністичні і взаємодоповняльні елементи, в яких взаємно пов’язуються почуття поваги і відрази, бажання і остраху, які інспіровані її визначально двозначною природою. Відповідно, в сакральному вирізняють елемент жахливого й елемент захоплюючого, або tremendum i fascinans.

Fascinans відповідає захоплюючим формам священного, діонісійському запамороченню, екстазу й трансформуючому єднанню, тоді як tremendum репрезентує «святий гнів», невмолиму справедливість «заздрісного божества», перед яким людина вклякає й тремтить [5, с. 56]. Ось цей «демонічний» вимір священного, виражений через аспекти жахливого та небезпечного, викликає водночас протилежні відчуття відрази та інтересу [5, с. 57].

Але чому йдеться про гру, про властивий ilinx’у «ігровий» ефект запаморочення, якщо все ніби вказує на суто ритуальний характер цих моторошних «опівнвчних відьомських танців» й «неймовірних церемоніальних обрядів?» [6, с. 96, 97].

Зв’язок «священного» з насильством, можливість уведення в сакральний вимір завдяки акту жорстокості, через пожертву, наразі визнається беззастережно. Сакральне завжди є більшою чи меншою мірою «тим, до чого не наближаються, не вмираючи» [5, с. 35]. Але й щодо ігор, заснованих на ефекті ilinx’у, можна сказати те саме: часто шок від таких ігор настільки значний, що нагадує агонію – межує з відчуттям вмирання. «Людина верещить від страху, в неї перехоплює подих і виникає відчуття, що кожний її внутрішній орган стискається з переляку, щоб якось уникнути смертельної небезпеки. Знесиленість, розкоординованість рухів і нудота становлять єдине «фізичне» надбання й результат загравання з ilinx’ом [4, с. 63]. Ось як змальовує «ігровий ефект» протистояння з Курцом оповідач у Конрада: «Річ у тому, що мене охопив безмежний сліпий ляк, суто абстрактний жах, не пов’язаний із думками про жодний вид фізичної небезпеки. Ця всепоглинаюча емоція була викликана… душевним потрясінням, немов я зненацька наштовхнувся на щось страхітливе, неприйнятне для розуму й огидне для душі. Звісно, цей стан тривав щонайбільше секунду, а тоді вже поступився місцем банальній думці про смертельну небезпеку» [6, с. 124]. Наближеність до смерті між іншим виявляє спорідненість між грою і сакральним (агон – агонія – смерть – сакральне).

«Канати, що оточують боксерський ринг, обмежують і заледве втримують пристрасті відверто нищівного характеру. Що такий спорт, як бокс, інсценує в рингу, так це конфронтацію бійців із можливою смертю. Як і римські гладіатори, боксери виграють захоплення та любов натовпу, тільки якщо вони пережили драматичну ситуацію особистого фізичного знищення», – переконаний Г. У. Ґумбрехт [3, с. 130]. А німці, хай там як, знаються на знищенні.

На відміну від бою биків, що так само, як і бокс, інсценує та звеличує зіткнення зі смертю, бокс не пропонує можливості славетної смерті в самих межах рингу, на очах вболівальників. У заледве здобутій перемозі над Дж. Фрейзером, яку М. Алі описав як таку, що була «найближчою до вмирання серед усього, що я знаю» – стало зрозумілим раз і назавжди, в чому полягає принадність боксу. Його сенс – у стражданні, доведеному до стану, близького до смерті, а потім, якщо можливо, повернення від цього білясмертного досвіду до рішучого фізичного панування» [3, с. 134].

У цьому сенсі бокс не є ні винятковим, ні унікальним. Але в інших видах спорту страждання можуть бути такою ж мірою психологічними, як і фізичними. Усі види спорту, де чільне місце посідає безпосереднє протистояння двох опонентів – дуель у найбільш буквальному сенсі цього слова – інсценують сюжет, у якому витриманість перед загрозою знищення є найважливішим моментом вистави. Але в деяких видах спорту близькість до смерті є радше наслідком надзвичайного фізичного виснаження, а не фізичної чи психологічної атаки опонента [3, с. 134, 136]. На думку Г. У. Ґумбрехта, усе це стосується і боротьби, і фехтування, і тенісу, і бігу на довгі дистанції, альпінізму та велогонок, і навіть шахів – адже без непересічної фізичної та психологічної підготовки й витривалості сучасні шахісти не змогли б залишатися психологічно сфокусованими протягом їхніх виснажливих змагань, що дорівнює «спортивній смерті» [3, с. 134 – 136].

На неймовірному фізичному виснаженні Курца неодноразово наголошує оповідач, але його «білясмертний» стан – за крок від повернення до «рішучого фізичного панування»: «Мене вразили вогонь у його очах та втома, що відбилася на його обличчі. Здавалося, що йому нічого не болить. Курц, оця примара, виглядав ситим і спокійним, наче всі його забаганки були задоволені, принаймні наразі. А голос! Його голос! Серйозний, глибокий, розкотистий… хоча сам Курц був з вигляду спроможний хіба що на шепіт. Однак у нього було достатньо сили, – штучно збудженої, без сумніву, – аби покінчити з нами всіма» [6, с. 116]. «Адже добре відомо, що в цих іграх і щасливчика, і невдаху охоплює якесь особливе запаморочення, – пише Р. Каюа. – Вони втрачають відчуття втоми й навряд чи належним чином усвідомлюють те, що відбувається з ними й навколо них» [4, с. 97].

Протистояння Курца з його «рятівниками» змальовується передовсім у ігровій площині, порівнюється то з блефом [6, с. 121 – 122], то з містифікацією [6, с. 131], то з хлоп’ячою забавою [6, с. 135]; насамкінець він сам підбив підсумок гри й виніс присуд: «Жах!» [6, с. 135]. Але в останньому шепітливому скрикові Курца «було ствердження, моральна перемога, оплачена незліченними поразками, мерзенними жахіттями й огидним задоволенням. Але це була перемога!» [6, с. 136].

Зрештою, я не зустрічав більш точного й вичерпного «ігрового» визначення життя, ніж у Дж. Конрада: «чудна ця штука, життя, це хитросплетіння безжалісної логіки задля безсенсовної мети» [6, с. 135].

І саме стирання меж між грою й життям у випадку Курца призводить до його реальної фізичної й соціальної смерті: він «загрався», заблукав між реальностями, перестав розрізняти гру й життя, намагаючись перетворити життя в гру, натомість змішав його з «сакральним» і перетворив на нескінчений і смертоносний «неймовірний обряд». «Небезпечне викривлення гри, – пише Р. Каюа, – завжди виникає внаслідок змішування гри з дійсністю, буденним життям; виникає тоді, коли керівний інстинкт виривається з жорстких рамок часу й місця, усупереч заздалегідь визначеним імперативним конвенціям. Можна грати максимально серйозно, доходити до повного виснаження, ризикувати всім своїм статком, навіть життям, проте вкрай необхідно могти зупинитись на визначеній межі й повернутися до звичайного стану, де правила й привілеї гри… більше не діють» [4, с. 81 – 82].

Прагнення трансу й глибинної паніки поза межами гри придушує в людині здатність жадати й розрізняти. Воно робить її заручником двозначно-захоплюючих «божественних» екстазів, що ведуть її до знищення [4, с. 101 – 102].

2. Чар споглядання. На думку Р. Каюа, той факт, що такі випробування й тортури ilinx’ом правлять ще й за видовище, не зменшує, а підсилює його ігровий характер [4, с. 63 – 64].

«Що ж принаджує глядачів спортивних подій (ігор. – Д.Б.), окрім перемог, поразок та побитих рекордів? Чим вони насолоджуються й на чому, можливо несвідомо, зосереджуються найбільше, коли їм не йдеться про статистику? – запитує себе Г. У. Ґумбрехт. – Я при виборі поняття зупинився на слові «зачарування». Воно навіює образ очей, що привертаються й навіть приковуються до чогось надзвичайно привабливого, що ними сприймається. Крім того, це поняття також схоплює додатковий вимір, який привноситься глядачем… Насамперед, хоч би що ми називали спортом, на мій погляд, це особлива форма перформансу, під яким я розумію будь-який рух тіла, розглянутий у перспективі присутності» [3, с. 123 – 124, 75].

Г. У. Ґумбрехт вважає, що в стародавній Греції для глядачів привабливість участі в панеллінських Олімпійських іграх полягала насамперед у перебуванні в присутності – фізичній присутності – сяйливих тіл атлетів у момент їхнього найкращого перформансу. Роль глядача – роль свідка величі; перемога в Олімпійських змаганнях справді підносила звитяжця до статусу напівбога. Для глядачів цієї події перебування в місці, де божественна та героїчна присутність сходилися в перформансі атлета, посеред неймовірно прекрасного пейзажу, ставало найбільш екстатичним та трансцендентним досвідом » [3, с. 83, 85 – 86]. Отже, знов – дотичність до сакрального, знову переживання ефекту ilinx’у, але тепер – через іншого, через чар споглядання й співпереживання.

«Ось ті створіння, вони виють, стрибають, корчать страшні гримаси… але вас найбільше лякало…усвідомлення віддаленої солідарності з тим диким і запальним ревом. Гидко? Атож, можна було збридитися. Проте, якщо вам не бракувало мужності, ви зізнавалися собі, що моторошна відвертість того виття будить у вас ледве вловний відгомін, неясне передчуття, що у ньому приховано певне значення – значення, яке ви, такі вже далекі від мороку перших століть, цілком здатні осягнути. Хай дурень роззявляє рота й тремтить, а мужня людина розуміє й дивиться, не змигнувши оком» [6, с. 70 – 71]. Це далеко не про спортивну красу й чар її споглядання, тут ідеться про дотичність до жахливого й огидного, але «те, що мистецтво (у т.ч. «спортивне») не тотожне уявленню про красу, а вимагає для своєї реалізації ще й уявлення про огидне як його заперечення, – вже банальність». Огидне має становити або бути спроможним становити елемент мистецтва… у модерному мистецтві значення цього елементу зросло такою мірою, що з нього сформувалася нова якість [1, с. 68].

Жахливе й огидне часто згадуються в Конрада в дискурсі, присвяченому Курцу; це враження огидності спирається на принцип насильства та руїни [1, с. 69]. Але Т. Адорно, наприклад, уважає, що мистецтво як таке «пригнічує те, що опрацьовує в найширшому розумінні цього слова, і це – ритуал опанування природи. Але насильство, вчинене над матеріалом, наслідує насильство, яке йде від матеріалу і зберігається у вигляді опору формі з боку матеріалу» [1, с. 74]. Інакше кажучи, «якщо взагалі щось виникає в чомусь, то радше гарне виникає в огидному, ніж навпаки» [1, с. 75]. Жахливе, огидне, зле спирається на насильство, наділенє первісною силою, і саме тому таке привабливе [7, с. 265]. В маркіза де Сада й А. Арто жорстокість постає наріжним каменем естетики; Р. Каюа відзначає в різних культурах особливе ставлення до ката, людини, що безпосередньо пов’язана зі смертю й становить «дзеркального двійника» суверена [4, с. 207 – 223]; сюди ж слід віднести індустрію «фільмів жахів», які лякають глядача й мають сталу авдиторію відданих прихильників; звідси ж, мабуть, існування так званих «мокрих» стрічок «для обраних», у яких вбивства й тортури (як стверджують) відбуваються насправді, і це є conditio sine qua non «жанру» (див., напр.: Mute Witness / реж. Е. Уоллер; авт. сцен. Е. Уоллер; у рол.: М. Зудіна, Ф. Ріплі, Е. Річардс, О. Янковський та ін. – Великобританія, Німеччина, Росія, 1994 р. – 95 хв. ).

Глядач, уболівальник намагається долучитися до події через іншого, ототожнюючи себе з ним і співпереживаючи йому, і це єдина можливість перемагати (усім) разом, без смертельної небезпеки, занурення в насильство, надмірних зусиль і ризика невдачі. Звідси – цілком передбачуваний у сучасному суспільстві культ зірок і чемпіонів [4, с. 51, 139]. «Така поверхова й непевна, а проте постійна, стала й усезагальна самоідентифікація становить один із найважливіших компенсаторних механізмів демократичного суспільства, – вважає Р. Каюа. – Більшість має лише цю можливість зануритися в ілюзію й у такий оманливий спосіб відволіктися від безбарвного, одноманітного й виснажливого життя» [4, с. 139 – 140]. Відчути зосереджену напруженість.

«Зануритися в зосереджену напруженість» – за допомогою цієї приголомшливої, складної, точної формули можна пов’язати принадність спостереження за спортивною подією з мотивацією виступу в змаганнях; це те спільне, що єднає взірцевих уболівальника й спортсмена. Слово «напруженість» позначає посилення якостей і вражень; наші фізичні та емоційні здібності тут працюють майже на своєму найвищому рівні. [3, с. 50 – 51]. «Зосереджена напруженість передбачає не лише здатність відключити багатоманітні потенційні відволікання, а й зібрану відкритість до чогось несподіваного, що може трапитися. Йдеться про щось таке, що не перебуває під нашим контролем і тому з’являється завжди зненацька. Щойно ж воно заскочить нас, як одразу починає зникати, безповоротно і часто болісно, бо ми бажаємо втримати те задоволення й ту можливість, які воно пропонує [3, с. 51].

Ось як ставиться до Курца його «шанувальник» [6, с. 112], а радше фанат – молодий росіянин: той чоловік (Курц) мав великий вплив на його життя, цілком захопив його думки, підкорив усі його емоції [6, с. 108]. Його влада була надзвичайною [6, с. 112]. «Ви не знаєте, як тутешнє життя випробовує таку людину, як Курц! – вигукнув останній учень Курца. – А ви знаєте? – запитав я. – Я! Я!.. Я проста собі людина. У мене немає великих думок. Я ні від кого нічого не хочу. Як можна порівнювати мене з?.. Я не розумію, – простогнав. – Я роблю все можливе, щоб зберегти йому життя, і цього достатньо. Я не причетний до всіх його справ. У мене немає жодних здібностей. Я… я… не спав останні десять ночей… Гай-гай! Іншої такої людини я ніколи не побачу! О, він розширив мій світогляд!» [6, с. 113, 122 – 123].

«Достоту, він зробив той вирішальний крок, ступив за грань, а мені дозволили відсмикнути ногу, що на мить завмерла в повітрі, – говорить про Курца Чарлі Марлоу. – Ймовірно, в цьому й полягає різниця між нами: можливо, всю мудрість, усю правду, всю щирість спресовано в тому одному невловному моменті, коли ми переступаємо поріг невидимого [6, с. 136]. Утім, мені довелося, – мабуть, так мене було покарано за мої гріхи – піти на ризик і зазирнути в Курцову душу... Зазирнувши за грань, я краще збагнув його погляд, який не бачив полум’я свічки, проте якому вистачало широчіні, щоб охопити цілий Всесвіт, і гостроти, щоби пронизати всі серця, що калатають у темряві. І я найкраще запам’ятав не ті мої хвилини, що здавалися мені останніми… Ні! Я найдужче пережив його останні хвилини» [6, с. 128, 135 – 136]. І через нього зазирнув у серце пітьми: «мені раптом привидівся Курц на ношах: він жадібно роззявляв рота, мовби хотів проковтнути цілу землю з усім людством разом… примара, спрагла дивовижних з’яв і жахливих реальностей, примара, чорніша за пітьму самої ночі, проте вбрана у шляхетний одяг розкішного красномовства… ноші, привиди-носильники, дика юрба покірних шанувальників, морок лісів, блиск похмурого плеса поміж похмурими берегами, барабанний дріб, рівний і приглушений, як биття серця – серця пітьми-переможниці» [6, с. 140 – 141]. «Я боровся зі смертю, – підсумовує Марлоу. – Однак, як бачите, я не пішов одразу ж за Курцом» [6, с. 134, 135].

3. Ecce Homo? «Ні, мене колоністи не поховали, – продовжує він, – хоча був період, про який я згадую насилу, з душевним трепетом, немов про перебування в якомусь незбагненному світі, де немає ні надій, ні бажань. Я знову потрапив у місто-склеп, накидаючи уїдливим оком на людей, які сновигали вулицями, щоби потягти одне в одного гроші, з’їсти свою пісну баланду, влити в себе паскудне пиво, а вночі бачити порожні й безглузді сни. Їхня поведінка – поведінка пересічних людей, упевнених у своїй цілковитій безпеці й відданих своїй справі, – дратувала мене, як нахабна чванькуватість дурня у небезпечній ситуації, що її йому не до снаги збагнути» [6, с. 136 – 137].

Утім, вам того теж не зрозуміти… тільки не вам… У вас тверда земля під ногами, ви оточені родиною, сусідами, які готові вас привітати чи, крадькома прослизнувши між м’ясником і поліцейським, накинутися на вас, відчуваючи священний жах перед скандалом, шибеницею чи божевільнею. Ви не годні бодай уявити, у які первісні далі може забрести ніким не стримувана людина, приречена на самотність – цілковиту самотність, де нема навіть поліцейського, де навколо тиша – цілковита тиша, де не почуєш лагідного голосу доброго сусіда, який шепоче вам про громадську думку. Ці дрібниці якраз і творять ту велику різницю [6, с. 94].

Насправді в цих думках Марлоу-Конрада дуже багато від того, що наразі вважається «хрестоматійним екзистенціалізмом». Усвідомлення сенсу людського існування пов’язується з екзистенційним переживанням, найчастіше доступним у «межових» ситуаціях, драматичному білясмертному досвіді, через відчуття причетності до сакрального. Набуте в такий спосіб розуміння «справжності» людського буття доволі травматичне, оскільки нівелює попередні уявлення про людину, дійсність і навколишній світ, а часто також – актуальні уявлення інших. Це й відбувається з оповідачем, який через свою виняткову емпатичну здатність «зазирає» в душу й свідомість Курца, а через них – у «серце пітьми». Це відбувається й з двадцятип’ятирічним росінином, сином протоієрея Тамбовської губернії, якому «необхідно було жити на грані найбільшого ризику і з максимальними поневіряннями. Я готовий був позадрити йому, – зізнається оповідач, – за те, що в ньому горіло це скромне і ясне полум’я. Здавалося, що воно поглинуло будь які себелюбні думки, тож коли він говорив, ви забували, що то саме він, той, хто стоїть оце перед вами, пройшов через усі ці випробування» [6, с. 106]. «О, він розширив мій світогляд!», – декілька разів пристрасно констатує «російський хлопчик», відданий шанувальник Курца [6, с. 103, 104, 107, 123]. Той чоловік мав великий вплив на його життя, цілком захопив його думки, підкорив усі його емоції [6, с. 108].

Безперечно, оповідач зараховує й Курца, і його російського послідовника до числа «справжніх людей».

Курц був «непересічною», «дивовижною», «винятковою» людиною, повторює Марлоу і не втомлюється доводити це попри загальний скепсис із цього приводу, причини якого він сам чудово усвідомлює [6, с. 120, 135, 143]. Попри те, що часто Курц виглядає й поводиться не як людина, а ніби чудовисько, людиною його робить те, що він не побоявся зазирнути в «себе справжнього», підбив підсумок і виніс собі присуд [6, с. 135].

Його російський послідовник, змальований із більшою симпатією як «незвичайна особа», попри свою цілковиту фантастичність «проста собі людина» [6, с. 113, 121, 123], цілком справжня: «Саме його існування було неймовіним, незбагненним, цілковито абсурдним. Він був загадкою, яку годі було розгадати. Незрозуміло, як він існував, як йому вдалося дістатися так далеко, як йому пощастило вціліти, – і чому він не щезнув умить… ось вам чарівна сила юності, убраної в строкаті ганчірки, злидні, самотність, глибинну марноту й безрадісність і марноту його безцільних мандрів. Місяцями, роками його життя висіло на волосині, проте він – жив» [6, с. 105].

Навіть у первісній глушині, у нетрях «серця пітьми» людська природа чорношкірих «простих людей» не ставиться під сумнів автором і оповідачем: «Ми звикли бачити скуту ланцюгами подобу переможеного монстра, але там… там доводилося дивитися на істоту жахливу й вільну. У ній було мало земного, а люди… ні, люди залишилися людьми… Ось ті створіння, вони виють, стрибають, корчать страшні гримаси… але вас найбільше лякало усвідомлення того, що вони – такі ж люди, як і ви… Зрештою, що було у тому витті? Радість, страх, скорбота, відданість, доблесть, шал – невідомо, але істина була точно, істина, яка скинула машкару часу» [6, с. 70 – 71].

«Я не готовий стверджувати, що Курц вартий життя того хлопця, якого ми втратили, допоки добиралися до нього… Може, вам здається, що це дивно – жаліти за дикуном (і до того ж – людожером! – Д.Б.), який значив не більше, ніж піщинка у темній Сахарі. Але хіба ви не розумієте: він робив щось, кермував, протягом кількох місяців був за моєю спиною… це було свого роду партнерство. Він направляв стерно для мене, а я наглядав за ним, уболівав за його вади, і так між нами утворився тонкий зв’язок, але я зрозумів це лише тоді, коли він зненацька обірвався. А та спрямованість бездонного погляду, яким він обдарував мене, отримавши смертельний удар! Я й досі не можу цього забути – як підтвердення віддаленої спорідненості, зроблене у найважливішим момент» [6, с. 97 – 98].

У романі наявні сцени, що спонукають до роздумів про право чорношкірих тубільців на життя [6, с. 39, 130], гідність [6, с. 46], медичну допомогу [6, с. 32 – 34], належні умови праці [6, с. 31 – 32, 130], справедливі закон, суд і кару [6, с. 30 – 32, 46, 50] тощо, але насамперед – про те, хто є суб’єктом прав людини і, власне, хто є «людиною».

І насамперед це питання задресоване не чорношкірим, цим «простим людям», а білим колонізаторам. Виявляється, мало хто з них здатний задовільно скласти «випробування глушиною», «тутешнім життям» [6, с. 111 – 113], бо всі вони також були «порожнисті», й голос пітьми відлунював у кожному – й у кожному по-своєму. Складно навіть уявити, у які первісні далі може забрести ніким не стримувана людина, приречена на самотність – цілковиту самотність, де нема навіть поліцейського, де навколо тиша – цілковита тиша, де не почуєш лагідного голосу доброго сусіда, який шепоче вам про громадську думку [6, с. 94].

Ось іще дещо про банальність колоніального зла: «Я бачив демона насильства, і демона жадібності, і демона хтивості, але то були впливові – наче зірки! – пожадливі, червоноокі біси, які підбурювали й спонукали людей – людей (sic! – Д.Б.), кажу я вам. А стоячи на тому пагорбі, я збагнув, що під сліпучим сонцем тієї землі змушений буду познайомитися ще й із млявим, лицемірним і підсліпуватим демоном хижої безжальної глупоти» [6, с. 31 – 32]. Кого ж «підбурює й спонукає» він?

Утім, випробування владою також здатні пройти не всі. І це стосується не лише Курца, «влада якого була надзвичайною» [6, с. 112]. І не тільки тих білих ідіотів, які прагнуть «трохи розважитися, пустивши кілька куль у тубільців» [6, с. 130].

Боюсь, що російський шанувальник Курца, також навряд чи спроможний встояти перед спокусою абсолютної влади. І, на відміну від іших, обмежених і прагматичних білих, ця галантна і шалена «проста собі людина» здатна перевершити самого Курца. «Я не заздрив його відданості Курцові, – говорить Марлоу. – Хлопець не замислувався про неї; вона виникла у ньому і він прийняв її з якимось пристрасним фаталізмом. Слід сказати, що для мене саме це обожнення видалося найнебезпечнішим з усього, що йому доти довелося пережити» [6, с. 106].

Пригляньмося уважніше до його зовнішності: «Його зовнішність нагадувала мені про щось дуже кумедне, десь уже бачене, – зауважує наратор. – І, маневруючи, аби підійти до берега, я запитував себе: «Кого ж нагадує мені цей хлопець?» Раптом я додумався: він схожий на арлекіна! Його одяг з коричневого полотна був увесь покритий латками – яскравими латками синього, червоного і жовтого кольорів – на спині, спереду, на ліктях, на колінах; кольорова матерія оперезувала його куртку, навіть штани мали ясно-червоний кантик унизу. Освітлений сонцем, він мав дуже веселий і надивовижу акуратний вигляд: можна було розгледіти, як вправно нашиті всі ці латки та облямівки. У нього було безбороде хлоп’яче обличчя, дуже світле, без жодних видатних рис, маленькі сині очі і ніс, шкіра на якому майже повністю облізла від спеки… я вражено дивився на нього, а він стояв переді мною, сповнений ентузіазму, у своєму блазенському казковому костюмі, ніби щойно втік із трупи мімів» [6, с. 100 – 101, 105]. Якщо вам складно уявити цього «юного Карамазова» (якого з них – бозна: може, Івана, може, Альошу, а може, Смердякова), погляньте на картину А. Ватто «Жиль» і зробіть поправку на костюм (адже неможливо вештатись африканськими нетрями в білосніжному блазенському вбранні) [7, с. 77 – 78]. Амбівалентність (безневинність і порочність) образу Жиля надихає; зокрема, П. Дрійо ла Рошель присвятив йому однойменний роман, де Жиль постає фашистом-ідеалістом; якщо Жиль декадент, то він також і його антипод. Політичний вибір Жиля настільки ж амбівалентний, як і все в його долі: він щирий мрійник, містик земної віри, дослідник релігій, духовний цинік... [7, с. 77 – 83] Проста людина з широким світоглядом!

Окрім того, ім’я «Жиль» відсилає нас до прославленого французького воєначальника Жиля де Ре. Аскет і сатаніст, попри те, що був сподвижником Жанни Дарк, він відзначився (як стверджують) масовими згвалтуваннями й убивствами дітей [7, с. 237 – 239]. Отже, Ч. Марлоу або Дж. Конрад, виявивши цікавість, цілком могли почути згодом про новітнього володаря серця пітьми, великодушного й безжального «російського хлопчика» Жиля, який перевершив славою й огидними діяннями свого попередника й учителя.

Якщо, звісно, його не з’їли до того інші «прості люди» у пошуках власної екзистенції.

4. Суд над Gennady Korban. Нічого не забув? Бо я вже й так за обсягом майже перевершив роман Конрада. Ага, суд над Корбаном…

Щоб довго не розводитись, нагадаю, що ігровий аспект у судочинстві виявляється не лише в змагальності.

Деякі вчені вважають судові процеси «іграми влади», в яких учасники мають обсяг свободи, прямо пропорційний обсягові наданих їм владних повноважень. Відповідно, найбільший обсяг свободи мають представники обвинувальної влади й судді, а найменший – підсудні. Тому вчений розглядає перших як повноцінних учасників гри, а других – як ігровий інвентар. Перші – це ті, хто грає; другі – ті, ким грають. Роль останніх – виключно пасивна, вести мову про «ігровий настрій підсудних» за таких обставин навряд чи доречно. Видається, проте, що говорити про «ігровий настрій» цієї категорії учасників «судової гри» все ж можливо, хоча його характеристики суттєво відмінні від характеристик «ігрового настрою», властивого учасникам цільових ігор. Усвідомлення власної залежності від інших і обмеженості своїх ігрових можливостей породжує (або здатне породжувати) специфічний настрій ilinx’у. Р. Каюа змальовує його так: «Того, хто віддається цій грі, п’янить відчуття, що гру спрямовують чужі йому сили; для того, щоб досягти цього відчуття, слід лише покластися на їх волю» [4, с. 101].

Або так: «Промовлене: «Встати, суд іде! Прошу – сідайте!» Саме в цей момент, як правило, ритм серцебиття учасників досягає своєї максимальної швидкості. Надалі... постійно присутнє відчуття, ніби все відбувається у сні, спостерігається стан психологічного «ступору» та знаходження в прострації. Виведення з оціпеніння розпочинається при словах: «На цьому слухання справи оголошується закритим (перенесеним)» – це сигнал для пробудження з гіпнотичного трансу. Навіть при виході з суду ще залишається певного роду «мандраж», руки тремтять, спостерігається «внутрішнє» спустошення...» Це, так би мовити, явлення ilinx’у в формі «fascinans», що відповідає захоплюючим формам священного, діонісійському запамороченню, екстазу й трансформуючому єднанню, тоді як «tremendum» репрезентує «святий гнів», невмолиму «юстицію», перед якою підсудний мав би вклякнути й тремтіти [5, с. 56]. На щастя, це не про Gennady Korban, він не вклякає і не тремтить.

Тремтять поки що ті, хто через нього зазирає в серце пітьми, яке б’ється в далекій від правосуддя бездушній каральній машині, і ті, хто змушує його битися.

Література

1. Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращука. – К.: Основи, 2002. – 518 с.

2. Арендт Х. Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі / Пер. з англ. А. Котенка. – К.: Дух і Літера, 2013. – 367 с.

3. Ґумбрехт Г.У. Похвала спортивній красі / Пер. з англ. М. Бистрицької. – К.: Дух і Літера, 2012. – 216 с.

4. Кайуа Р. Игры и люди: Маска и головокружение. Статьи и эссе по социологии культуры / Сост., пер. с фр. и вступ. ст. С. Н. Зенкина. – М.: ОГИ, 2007. – 304 с.

5. Каюа Р. Людина та сакральне / Пер. з фр. А. Усика. – К.: Ваклер, 2003. – 256 с.

6. Конрад Дж. Серце пітьми / Пер. з англ. І. Андрущенка. – Л.: Астролябія, 2015. – 160 с.

7. Куннас Т. Зло. Розкриття сутності зла у літературі та мистецтві / Пер. з фінськ. І. Малевич, Ю. Стояновська. – Л.: Вид-во А. Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2015. – 288 с.

8. Тодоров Ц. Обличчям до екстреми / Пер. з фр. Я. Салиги. – Л.: Літопис, 2000. – 416 с.

 Дмитро Бочаров

   Джозеф Конрад. Серце пітьми

У 2015-му році з’явився український переклад однієї з класичних праць Джозефа Конрада – “Серце пітьми”. Книга, цікава не лише як художній твір, але також і як рясно цитована книга у постколоніальних студіях.

Едвард Саїд пише про неї:

Може, дещо перебільшуючи, я хочу підкреслити, що «Серце пітьми» і створений у ньому образ Африки — це не «лише» література. Цей твір виявився втягнутим у «бійку за Африку» (і становить її органічну частину), яка точилася якраз тоді, коли Конрад писав роман. Цей письменник справді мав невелику аудиторію. Правда й те, що він був дуже критично налаштований до бельгійського колоніалізму. Проте більшість європейців найтісніше наближалися до Африки, читаючи такий доволі вишуканий текст, як «Серце пітьми». У цьому вузькому значенні він ставав частиною європейської спроби вхопитися за Африку, замислитися над нею та вибудувати плани щодо неї. Репрезентувати Африку означає вступити в битву за Африку, безперечно пов’язану з пізнішим опором, деколонізацією тощо. [“Культура й Імперіалізм”, 2007, c. 118]

Протягом усього роману Марлоу, головний персонаж, від імені якого йде оповідь, рухаючись углиб африканського континенту, вимальовує у своїй уяві образ Курца як квінтесенцію присутності цивілізації в джунглях. Найглибша точка проникнення європейців у Африку. Найбільші вантажі слонової кістки. Найдовша і найважча місія як для однієї людини.

Ця уява живиться крихтами інформації, яка великою мірою теж є плодом уяви інших. Марлоу розуміє це, але що далі вглиб континенту, то більше скепсис змінюється цікавістю. Власне, знайомство з Курцем заступає початкову мету його подорожі.

Уявлення, образ надлюдини, персоніфікованої волі європейського континенту в Африці, лише частково доповнюється реальними деталями наприкінці оповіді. Фундамент, основа цього уявлення залишається невимовленим, ненаписаним, проте – центральним.

Абсолютна влада над колонізованими, які починають дивитися на тебе як на бога; надзусилля, що вже скидаються на божевілля; наджорстокість, яка невластива людині імперії в метрополії, але тут отримує простір для “виправданого” існування, – чи не це є тим часто невисловленим, проте одвічно привабливим духом імперії?

Костянтин Левін

L i t t e r a l i s

    8 грудня 2015

   Джозеф Конрад, "Серце пітьми"

Ще один наріжний текст раннього модернізму – тим важливіший, що його автор був родом з "іншої" Європи (точніше – з Бердичева тоді ще Київської губернії), а вже англійським письменником він став за власним вибором, хоча й через примхи центральноєвропейської долі також; вийшло дуже по-модерністському. Джозефа Конрада (насправді  - Теодор Юзеф Коженьовський), мандрівника й емігранта, активно зараховують до неоромантизму, хоча "Серце пітьми" такій інтерпретації противиться з усіх сил.

Компактна, сторінок на сто п’ятдесят, історія розказується від імені англійського моряка Марлоу, якого відправляють на невеличку станцію до Центральної Африки, звідки він має повернути додому агента Компанії, такого собі Куртца - в минулому поборника прогресу, який збирає рекордну кількість слонової кістки серед місцевого населення, але він загрався і час таке припинити.

По суті, це і є весь сюжет, його кістяк і ключові зовнішні події; все інше – опис мандрівки от дійсно до "серця пітьми", де, щоправда, аборигени, джунглі і етнографічно-побутові деталі обертаються чимось геть іншим. Адже максимальна сконденсованість оповіді і феноменальна щільність текстової фактури в якийсь момент вибухають лавиною інтерпретаційних можливостей, розчахуючи смисловий горизонт у безкінечність: серед украй "бідних" колізій роману стає можливим відчитати фінальну боротьбу природи і цивілізації, тваринного і людського, колоніального і гуманістичного - з усіма нюансами, дилемами, логічними глухими кутами. Однак, це можна сприйняти і як мандрівку до суті європейського "я" - або ж в якості алегоричного зображення подорожі людським підсвідомим як таким.

Народження фашизму, крах "білої людини", смерть європоцентризму, ілюзорність людяності – що не кажіть, але і Коппола, і Герцоґ  обрали ідеальне першоджерело для своїх кіно-притч. Бо "Серце пітьми" взагалі – ідеальний роман. Страшний. Англійський.     

Євгеній Стасіневич

INSIDER